Читати книгу - "До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Замкнена в тісних межах Земля, острівець невеликий,
звідусіль Океану затоками оперезана[133].
Далі ти додав інші міркування, і мене дивує, навіщо ти так наполегливо їх стверджував, якщо вважав помилковими. Зрештою, чи варто далі розмірковувати про скороминущість земної слави і швидкоплинність часу, коли ти сам знаєш, яка нетривала і юна у порівнянні з вічністю пам’ять навіть про найдавнішу історію? Я не стану тобі нагадувати про уявлення древніх щодо численних пожеж і повеней, що охоплювали землю, згідно з «Тімеєм» Платона і шостою книгою Цицеронової «Республіки», бо, хоча ці оповіді багатьом видаються правдоподібними, вони, поза сумнівом, суперечать істинній релігії, якої ти навчався. Але ж, крім цього, є чимало причин, що унеможливлюють тривалу, не згадуючи вже про вічну, славу! По-перше, смерть тих людей, з якими проживаємо своє життя; по-друге, забудькуватість — природна властивість старості. Крім того, одночасний розквіт слави дедалі більшого числа людей іноді істотно применшує славу тих імен, що прославились раніше. І завжди нові покоління утверджують свою славу, відсуваючи далі у тінь минувшини давніші авторитети. До цього додається заздрість, яка невідступно переслідує всіх, хто воздвигає собі славу; а до заздрощів домішується нелюбов до істини і неприязнь, яку збуджує у простолюдді чиясь обдарованість. На додачу також несталість громадської думки; і, нарешті, руйнування гробниць, що їх, за словами Ювенала, здатен розвалити «корінь слабкий смоківниці безплідної». Ти у своїй «Африці» влучно називаєш це другою смертю. Я повторю ті слова, що ти вкладаєш там в уста іншого:
…невдовзі осяде курган, зітреться ім’я з мармурових
скрижалей. І вдруге, мій сину, смерть візьме тебе[134].
Ось тобі й безсмертна слава, залежна від збереження одного-єдиного каменя! Додай до цього загибель книжок, у яких твоє ім’я записане твоєю власною або чужою рукою. Щоправда, кінець їм настає пізніше, оскільки книжки зберігають пам’ять триваліше, ніж гробниці; однак теж неминуче пропадають через незліченні несприятливі обставини — доля не жаліє книжки так само, як решту всього. Крім того, книжкам теж притаманно старіти і помирати.
Смерть незабарна й книжкам, так як смертним є все,
що створив роботящого смертного розум[135], —
відказують на твою дитячу наївність твої ж таки вірші. Атож. Я можу підсумувати також твоїми власними рядками:
…а за книжками
підеш ти і сам в небуття. Третя смерть чекає на тебе[136].
Тепер тобі відома моя думка щодо слави, яку я виклав детальніше, ніж того потребували я чи ти, проте стисліше, ніж вимагала суть питання. Чи, може, все це тобі теж видається «заяложеною байкою»?
Ф р а н ч е с к о
Аж ніяк не за байку сприйняв я твої слова, що заронили в мою душу нове бажання, яке витіснило попереднє, старе бажання. І хоч майже все це було мені раніше відомо і я часто чув подібні слова, бо, як каже наш Теренцій, «нічого не випадає сказати такого, що не було б сказано раніше», однак має чимале значення і стиль мовлення, і переконливість викладу, і авторитет промовця. Та, звісно, я хотів би почути твоє остаточне судження: звелиш ти мені покинути всі мої заняття і жити без слави чи порадиш мені який-небудь середній шлях?
А в г у с т и н
У жодному разі не кажу я тобі жити без слави, але знову пораджу віддати перевагу чеснотам перед славою. Тобі відомо, що слава — це начебто тінь чесноти; і так само, як тіло не може не кидати тіні проти ясного сонця, доброчесність не може не породжувати слави у всепроникному Божому сяйві. Тому, хто зрікається істинної слави, відмовляється від чеснот як таких; а якщо відкинути чесноти, життя людини залишається подібним до життя безсловесних тварин, ладних в усьому слухати голосу хтивості, єдиної форми любові серед тварин. Тому дотримуйся ось якого правила: чесноти викохуй, про славу не дбай. Як казав Марк Катон, що менше домагатимешся слави, то більше її надбаєш. Не можу втриматися, щоб не навести, принагідно, також твоє власне свідчення:
Хоч би й її не бажав, хоч би й тікав, а вона не відстане[137].
Упізнаєш віршик? Твій. Божевільним видався б той, хто бігав би до нестями під палючим сонцем, щоб помилуватись на свою тінь і показати її іншим; і нітрохи не розумніший той, хто в розпалі свого життя до нестями бігає всюди, намагаючись якнайдалі поширити свою славу. Іди до своєї мети, а твоя тінь сама йтиме за тобою; дбай про чесноти, слава не обминає доброчесних. Я маю на думці ту славу, яка тяжіє до істинних чеснот. Що ж до тієї, яку здобувають іншими тілесними чи розумовими викрутасами, яких людська суєтність вигадала без ліку, то вона й називатися славою не гідна. Отож ти, що скнієш над писанням книжок, надто у твоєму віці, виснажуючи свої сили, жертвуючи власним спокоєм, допускаєшся глибокої помилки; забувши про свою сутність, ти поглинений чужою. Заколисаний порожніми мріями про славу, ти не помічаєш, як минає короткий термін життя.
Ф р а н ч е с к о
Як же мені діяти? Покинути свої праці незавершеними? Чи не було б розумніше пришвидшити роботу і, з Божою поміччю, довести її до кінця? А позбувшись цих турбот, я вільно рушив би до вищої мети. Бо чи ж можу я зі спокійним серцем полишити на півшляху таку вагому справу, в яку вже вклав стільки сил і часу?
А в г у с т и н
Бачу, на яку ногу ти кульгаєш. Ти вважаєш за ліпше покинути самого себе, ніж свою писанину. Але я взяте на себе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)», після закриття браузера.