Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Лише секунда 📚 - Українською

Читати книгу - "Лише секунда"

216
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лише секунда" автора Олексій Геращенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 72
Перейти на сторінку:
і я повернувся до роботи. Сьогодні історія від Марини, а завтра розгадка від Олі.

Передчуття цікавої зустрічі додало мені енергії, і я з потроєною силою взявся за вирішення робочих пи­тань, так що час до обіду пролетів непомітно. Вона передзвонила близько двох.

— Не хочу підходити до офісу. Так почнеш у розмову з одним, потім із іншим... Зможеш підійти? — Вона назвала мені адресу місця, яке було за п’ять хвилин ходи від роботи.

— Виходжу, — коротко відповів я і поклав слухавку.

Коли я увійшов у кав’ярню, мене вже чекала моя чашка кави, яку поставили на вільне місце за столом.

Марина підвелася, посміхнулася своїми дивними ямочками і злегка притулилася своєю щокою до моєї. Потім вказала на каву, зробила паузу, подивилася мені у вічі і промовила:

— Знаєш, Андрію, якось я почула цю історію, і навіть не знаю, чи правдива вона. Щось у ній мене зачепило до глибини душі, і я все перебирала в пам’яті деталі й думала, що якби переповісти її комусь, то, може, й зрозумію. І після твоєї снігуроньки мені захотілося розказати це тобі.

— Так, мені дуже приємно, — сказав я, відчуваючи себе ніяково і не знаходячи слів для належної реакції.

Марина неначе вагалась і не знала, з чого почати, потім посміхнулася, махнула рукою, одним ковтком випила каву, попросила в офіціанта повторити для нас обох.

Холод

Його звали Володимир, а його дружину — Оля. Їхні стосунки були тим рідкісним випадком, коли, розпо­чавшись підлітковою любов’ю, сповненою яскравими божевільними і бездумними барвами, вони несподівано витримали випробування часом.

Володимир та Оля росли в одному дворі і ходили в одну школу. Він був старший за неї на два роки. Серйозний, спокійний, ґрунтовний. Вона кокетливо всміхалась і кліпала довгими віями.

Він любив цілувати куточки її очей. Вона обвивала його широке тіло тонкими руками.

Він дочекався, поки вона закінчить університет, і вони одружилися. Дата весілля — 30 грудня — випала саме на день їхнього першого поцілунку, рівно вісім років потому. Для них це завжди було найголовнішим святом. Днем Першого Поцілунку.

Свідками на весіллі були найкращий друг Володі Ми­хай­ло та подруга Олі Іра, брюнетка з великими зеленими очима. Коли напідпитку гості закричали: «Свідкам гірко!» — Іра зніяковіла і зашарілася, а Михайло голосно засміявся, звівся на ноги і вп’явся в її м’які губи своїми. Коли він відірвався, посмішка зійшла з його обличчя, він збентежено заточився і сів.

Через півтора роки Михайло з Ірою одружилися. Їхній перший поцілунок припав на ту ж дату, що і у Володі з Олею.

Михайлова робота хірургом не дозволяла їм прово­дити разом багато часу. Він старанно працював, брався за складні операції, швидко став відомим і почав за­робляти пристойні суми грошей. Іра пишалася ним і його професією, захоплено дивилася на нього своїми величезними очима. Проте у відповідь не отримувала того ж. Михайло часто бував неврівноважений, кричав на неї, гримав дверима, йшов, не ночував удома чи то у справах роботи, чи просто так. Додому повертався добряче напідпитку, лягав поруч із нею на ліжко і лежав нерухомо, втупившись у стінку.

Через три роки спільного життя Михайло подав документи на розлучення. Іра гірко плакала і намагалася з’ясувати, що не так, але він відрізав, що не любить її, і вона замовкла. Зібрала свої речі і повернулася до батьків.

Розлучення друзів прикро і глибоко вразило Володю і Олю. Вони тепер часто говорили про долю і про те, що їхні пари мали б завжди бути разом. Дивилися одне одному в очі і клялися, що з ними такого не станеться. Горнулися одне до одного в обіймах і шепотіли: «Ми завжди будемо разом».

Та лікарі повідомили Олі, що вона не спроможна мати дітей, і їхній життєвий план, намальований на багато років уперед, зруйнувався. Потрібно було вигадувати новий, але той старий, який пішов із реальності, який став казкою, був настільки кращим будь-якого нового, що на очі наверталися сльози.

Вона гнівалася на нього за його підтримку і співчуття, він із часом почав злитися на обставини і заодно на неї. Доля зняла свою маску і злостиво посміхалася.

Оля вирішила, що для порятунку їхнього шлюбу потрібне випробування, яке їх об’єднає. Божевільна навіжена ідея.

Вони іноді їздили в гори, і от вона запропонувала піти до старої польської обсерваторії на горі Піп Іван. Піднятися туди 30 грудня. У день першого поцілунку. Через п’ятнадцять років.

— Ми будемо стояти на висоті дві тисячі метрів, хо­лодний вітер обпікатиме нас. І це буде Другий Поці­лунок. Наш другий шанс.

«Яке шаленство, — подумав він. — Це нерозумно і небезпечно. Гори взимку — це непередбачуваність і жорстокість природи. Це випробування для спортсменів, а не звичайних людей. Та нас і не пустить туди ніхто».

Проте його очі загорілися, і в них знову з’явилася та сама іскра, яка, здавалося, вже зникла назавжди.

— Так, — відповів він.

Вони готувалися два місяці. Гартували свої тіла, під­вищуючи фізичні навантаження, збирали спорядження для ночівлі в зимових горах, захоплено дивилися одне на одного.

— Ти боїшся? — питав Володя.

— Так, — відповідала Оля.

— Моя маленька, — ніжно говорив він.

Вона тонула в його обіймах, її волосся ковзало по його грудях, він хрипко стогнав, вона вигиналася, він проводив пальцями по випнутих ребрах.

У якісь моменти йому хотілося відмовитися від їхньої ідеї, але він розумів, що шляху назад вже немає. Він бачив її божевільний погляд, її тремтливі губи і розумів, що вимовити таке означало б убити все, що є між ними.

Двадцять восьмого грудня вранці вони зійшли на перон вокзалу в Івано-Франківську. Повз них проходили якісь люди. Компанії приїхали переважно, щоб покататися на лижах, попаритися в лазні і відсвяткувати Новий рік.

Вони доїхали до Ворохти, а там знайшли чоловіка з «уазиком», з яким домовилися заздалегідь.

— Навіщо вам туди пертися зараз? — кивав він із докором. — Я вас зареєструю в рятувальній службі, — попередив, прощаючись.

Він відвіз їх у селище Буркут, де залишив у свого знайомого на ніч.

Вранці двадцять дев’ятого грудня вони розпочали своє сходження на вершину Піп Іван. День був ясний і морозний.

Спершу здавалося, що сходження буде відносно легким. Сніг весело скрипів під ногами, рух дарував відчуття тепла. Та згодом прийшла втома. Важке дихання і біль в ногах. Вітер заважав нормально дихати. Дзвін у голові не давав думати. Слабкість

1 ... 40 41 42 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лише секунда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лише секунда"