Читати книгу - "Обійми пристрасті, Альона Гейруш"

Розділ 35 

Прокинулася від сонця, яке наполегливо світило прямо мені в очі. Одразу відчула, що Руслана поряд немає. Сьогодні в мене пречудовий настрій, тому потягнувшись в ліжку, я взяла телефон в руки і відкрила повідомлення від Руслана:
"Добрий ранок, у мене важливі справи, буду пізно. Не сумуй".
Посміхнулася сама до себе і потягнула ковдру на голову. Я напевно збожеволіла, відчуваю себе занадто щасливою. Не дивлячись, що останні події в моєму житті були не дуже приємними. А особливо те, що цей світ покинула найрідніша для мене людина - бабуся. Я потрохи звикаюсь з цією бідою, але спогади про неї ще ріжуть незагоєну рану. В мені оселилося відчуття якогось спокою. Поруч з Русланом, мені було легше боротися з цією втратою. Якби дивно це не було, але він допомагає мені жити далі. З ним  відчуваю себе захищеною. Трішки повалявшись у ліжку, я йду до ванної кімнати. Наступну половину дня я наче сама не своя - постійно посміхаюся, хочу дарувати всім свій чудовий настрій та любов, яка мене переповнює в серці. Потім відкриваю ноутбук, який подарував мені Руслан та читаю про університет до якого маю вступити. Це Київський національний університет технологій та дизайну. Почитавши всю інформацію,  та уявляючи, як я стану студенткою, я й не помітила ,як промайнув час. На годиннику вже була восьма година вечора. Я закрила ноут та спустилася на кухню, відкривши холодильник, я захотіла приготувати вечерю для Руслана. Вибір в холодильнику був багатий та різноманітний. Любов до приготування їжі теж мені передалася від бабусі. А ще попрацювавши три роки в різних ресторанах, я з легкістю могла приготувати достойну вечерю.
Згадавши нашу першу зустріч, я знову посміхнулася сама до себе. Це ж треба, я пам'ятаю кожну нашу хвилину проведену разом. Тоді я шалено боялася його. Навіть не могла подумати, що такий як він може помітити мене. Він був для мене недосяжний, а зараз я готую для нього вечерю. Все ж таки життя це цікава штука. Ніколи не знаєш, що для тебе приготує день, або можливо і хвилина, яка повністю може змінити все.
Дістала м'ясо, броколі та овочі. Все знаходила швидко, але переживала трішки, бо для чоловіка готую вперше. І тому намагалася робити все не поспішаючи. Закінчивши,  залишилася задоволена, я встигла все потроху скуштувати і смак мене задовільнив. Дістала телефон, сфотографувала та відправила Руслану із словами:
" Чекаю на тебе" 
Залишила телефон на столі та побігла змивати з себе запах м'яса, яким пропахло, здається, все моє волосся та одяг.
Прийнявши душ, та одягнувши легеньку чорну сукню, спустилася на кухню.  Я глянула на годинник - пів на одинадцяту.  І в серці щось неприємно занило. Весь мій настрій наче рукою зняло. Я попрямував до стола, де одразу взяла телефон. Але нічого, відповіді ніякої не прийшло, а більше того, він навіть і не прочитав.
Мої думки бігали у мої голові, стрибаючи від одної до іншої. І були вони не дуже приємними. Можливо мені потрібно було вести себе стриманіше і не зізнаватися йому у тому, що я його кохаю. Адже ми знайомі не так багато, та й він незвичайний. Звідки мені знати, а може він і взагалі одружений. Просидівши за накртим столом вже до опівночі, я викунула вю вечерю до смітника та повернулася до своєї кімнати.
В ліжку дуже довго крутилася, постійно дивилася на телефон, хоча, звук був увімкнений і я б почула, якби він подзвонив або ж надіслав повідомлення. Сон взагалі мене не брав, а я хотіла заснути, щоб ці неймовірні довгі хвилини не тягнулися в моїй голові, чекаючи на нього. Врешті решт я прокинулася, зрозумівши, що все ж таки мені вдалося заснути.
Ранок був пасмурним, навіть якимось нагнітаючим. Згадка, що Руслан так і не повернувся, неприємно різанула у грудях. Це відчуття пронизувало все моє тіло. Як тут, я почула, що хтось вигукує моє ім'я , але це точно не Руслан. Підводжуся з ліжка та прямую до низу. Зустрічаюсь поглядами з Владом. Волосся в нього потріпане, біла сорочка виправлена та вся в червоних плямах, з точністю схожа на кров. Від цієї картини у мене з легка паморочиться в голові. Я тримаюся за стіну та притуляюся до неї:
-Що сталося? - ледь чутно звернулася до Влада. Він не піднімаючи очі, говорить речі, в які я взагалі відмовляюся вірити:
-Руслана вбили! Завтра ти відправишся на свою квартиру. Кожного місяця тобі буде приходити пристойна сума, розпоряджайся ними на свій розсуд. Забудь про нього, та живи собі.- розвертається та йде геть.
А я повільно спускаючись по стіні, дивлюся прямо і нічого не бачу перед собою. Порожнеча огорнула мене з ніг до голови. Нестерпний біль, який рвався на волю у вигляді гірких сліз, ніяк не вгамовувся. Я не могла уявити те, що більше не гляну ніколи на нього. 

Не знаю скільки я там ще просиділа, аж поки до мене не підійшли та не допомогли піднятися. Коли стала на ноги зрозуміла, що це, хтось з його персоналу.
-Вам води? - чую стурбований жіночий голос.
- Так, якщо можна ! - намагаюся спокійно дати відповідь, та й ковток води мені зараз необхідний.
Через хвилину жінка вклала мені в руки склянку і я одразу, жадібними ковтками, спустошила його.
-Дякую, я піду в кімнату. - забувши повернути склянку, розвертаюсь та йду до його спальні. Зачиняю за собою двері та прямую до ліжка, сідаю, а перед очима спливає спогад, як ми ще нещодавно, займалися коханням, як він мене пристрасно обіймав та цілував. Беру до рук його подушку і наче божевільна, вдихаю на всі груди його ледь чутний запах. І зриваюся на ридання, які супроводжують голосними всхлипами. Я не в силах приборкати цю біль. Вона мене шматує на дрібні частинки та вириває всі нутрощі з мене, заживо. Так я пролежала, здається, цілий день та ніч. Коли сонце проникнуло до його спальні, я повільно підвелася з ліжка та попрямувала в душ. Під струмами прохолодної води, згадала, що сьогодні я назавжди покидаю його дім. Серце ще більше зжалося та відбилося гірким смутком у голові. Вийшовши з ванної, направилася до своєї кімнати. Одягла на себе легкий спортивний костюм, та зібравши волосся у хвіст, ще раз оглянувши кімнату, вирішивши нічого не брати з собою, тільки особисті речі, я вийшла та зачинила за собою двері, востаннє. Але коли почала спускатися сходами, вирішила, що все ж таки одну річ заберу з собою.
Стою перед водієм, очі не піднімаю, не хочу щоб він бачив мене таку розбиту й тільки зжимаючи його подушку - єдину згадку про нього. Яка кожної ночі, буде зігрівати мене своїми спогадами.