Читати книгу - "Українське письменство"

«Как жили эти люди: стыдно сказать! — розпочинає свою характеристику губерніального міста герой оповідання. — Ни сада, ни театра, ни порядочного оркестра; городская и клубная библиотека посещались только евреями-подростками: так что журналы и новые книги лежали по месяцам не разрезанными; богатые и интеллигентные спали в душных спальнях на деревянных кроватях с клопами; детей держали в отвратительно грязных помещениях, называемых детскими, а слуги, даже старые и почтенные, спали в кухне на полу и укрывалися лохмотьями. В скоромные дни в домах пахло борщом, а в постные — осетриной, жареной на подсолнечном масле. Ели невкусно, пили нездоровую воду… Во всем городе я не знал ни одного честного человека».

З пафосом, з справжнім красномовством нападається він на всеросійські лінощі:

«Как мало в нас справедливости и смиренья, как дурно мы понимаем патриотизм! Пьяный истасканный забулдыга муж любит свою жену, но что толку от этой любви! Мы говорим в газетах, любим нашу великую родину, но в чем выражается эта любовь? Вместо знаний — нахальство и самомнение паче меры, вместо труда — лень и свинство, справедливости нет, понятие о чести не идет дальше «чести мундира», мундира, который служит обыденно украшением наших скамей для подсудимых. Работать надо, а все остальное к черту!»[270]

Чи не досить цього, щоб уявити собі ідеологічну постать Чехова серед російської дійсності 90-х рр.? Зі своїм культом науки, прославленням дисциплінованої систематичної праці, зі своєю проповіддю гігієнічності та добробуту матеріального, з своїм тверезим реалістичним писанням (проте «без грубости, свойственной дуракам этого рода»), він був дуже далекий від того, щоб співати гімни «обширному отечеству», чи то спеціально — «золоту, золоту, сердцу народному». Народництво — чи то офіціальне, «казенного образца», чи то радикально-громадське — було йому однаково немиле… «Чистая сердцем, простая обычаем, небогатая, подчас голодная, сильная множеством, слабая непорядком и темнотою, строилась святая Русь, как могла. То — неладно, это нехорошо, а в общем, слава Богу, живы, Христос терпел и нам велел», — таке юродство було для Чехова неприймовне; на його погляд, культурна робота на селі ще не починалась; сільське життя ще й досі таке, як було «при половцах и печенегах». «Со своею зоркостью (он) был оскорблен нашей неудавшейся историей, одичавшим народным бытом, нашею безвольною интеллигенцией»; реаліст і ліберал, він дивився на російське громадянство «с презрительной усмешкой, как на плохой товар»[271].

Цей погляд і виявився в його «Мужиках». Немов у відповідь публіцистам та белетристам, що в їх писаннях та побудуваннях теоретичних слова «народ, деревня» втратили конкретний зміст, — Чехов-митець знову наситив їх образами, реальними спостереженнями, а як обсерватор з нього був неупереджений, то і результати його обсервацій вийшли несподівані і сильно не сподобались людям, зв’язаним доктриною[272].

Тепер питання: чи не аналогічне чеховському було ставлення до російської дійсності 90-х рр. у Коцюбинського; чи не до того прийшов і він шляхом свого письменницького розвитку і чи не стали для нього чеховські «Мужики», як для багатьох його однолітків-росіян, «аргументом против идеализации деревни»?

Сказати про це щось певного ще нелегко: мемуарна література про Коцюбинського дуже нечисленна; його листування не приведене до порядку, не видане, не прокоментоване. До того ще в мемуарних статтях та замітках значно більше патріотичного захоплення Коцюбинським, аніж цікавих спостережень; а в листах письменника — сухуватих, ділових — замало одвертих висказів про людей та події[273]. Надзвичайно цікавий матеріал становлять листи до дружини, але, почавшися р. 1896-го, вони пишуться здебільшого під час подорожей за кордон, обіймають короткі перебіги часу і дедалі стають усе фактичнішими. Проте, здається, деякі дані зібрати можна.

В. Коряк у своїй статті «Поет української інтеліґенції» розглядає Коцюбинського, як письменника, що на чолі української інтеліґенції йшов від народництва і народницького розуміння літератури як одної з форм громадського слугування селянській масі — до буржуазного лібералізму і проповіді так зв. чистого мистецтва. Українофільське народолюбство, аполітичне та пасивне, уже миналося, коли Коцюбинський починав писати; Борис Грінченко і всі «просвітителі» проповідували каганцювання на селі, саможертву і самопосвяту для практичної справи на «ниві народній». За тими гаслами іде і молодий Коцюбинський: на початку 90-х рр. він народник, член радикального, як на свій час, «братства тарасівців», — і постаті працівників «на народній ниві» раз у раз трапляються на сторінках його оповідань. Тим ідеям служить Тихович у повісті «Для загального добра», Солонина в «Послі від чорного