Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Елізабет

Біля річки була наша таємна галявина — затишне місце, де шелест листя глушив голоси, а тінь дерев огортала нас м’яким покривалом спокою. Там наші коні вільно паслися, мляво пощипуючи траву, наче і їм не хотілося порушувати цю крихку тишу. Охорона трималася осторонь, захована в лісі, завжди напоготові, завжди невидима — мов тінь його імператорської величності. Але сьогодні мені хотілося вірити, що ми тут наодинці.

Я ще не встигла зібрати всі думки докупи, як він наблизився.

— Елізабет… — його голос був м’яким, майже шепіт. — Я мушу вам зізнатися.

Він узяв мою руку, і я відчула, як його губи лагідно торкнулись моїх пальців. Цей дотик був ніжний, обережний, мов молитва.

— Я кохаю вас.

Моє серце затремтіло. Відчайдушно, зрадливо забилось у грудях, ніби прагнучі вирватися з клітки. Ці слова — я чула їх подумки багато разів, у снах, у тиші вечорів… Але тепер вони прозвучали по-справжньому. І вже не можна було зробити вигляд, що це лише мрія.

— Я також, — прошепотіла я.

Я пообіцяла собі, що якщо доля ще зведе нас — я не мовчатиму. І ось ця мить настала.

Він нахилився й поцілував мене. Спочатку несміливо, з обережністю людини, яка боїться порушити щось сакральне. Але варто було мені провести язиком по його губах, як стриманість зникла. Поцілунок став глибшим, палким, пристрасним — ми злилися в єдиному пориві, немов два світи, приречені на розділення, але жадібні до кожної миті єдності.

Його руки з жадобою стискали мою талію, втискаючи в себе, в тіло, сповнене сили та бажання. Мої пальці заглибились у його волосся — коротше, ніж я пам’ятала, без знайомих кучерів, але таке ж м’яке. Ми дихали одним повітрям, поки воно не закінчилося, й нам довелося відірватися одне від одного, щоб знову наповнити легені.

Франц не відпускав. Торкнувшись чолом мого, він прошепотів так тихо, що світ, здавалося, завмер, щоб не пропустити жодного слова:

— Елізабет, я хочу просити тебе стати моєю дружиною.

Я відсахнулась. Раптово, різко — як від вогню. Шок, біль, страх, любов — усе змішалось у грудях, і я відійшла на кілька кроків.

— Ми не можемо одружитися, Франц. Я не твоя доля.

— Те, що ти не знатного роду, мені байдуже! — роздратовано обірвав він.

— Ні, справа не в цьому! — вигукнула я. Він зробив крок до мене, але я зупинила його жестом. — Дай мені сказати. Прошу.

Франц кивнув, стримуючи злість. Я глибоко вдихнула, зібрала останні сили й промовила:

— Франц… я знаю, хто ти насправді.

— Герцог, — прохрипів він, злісно скривившись.

— Ні. Обіцяй мені, що не нашкодиш Йоганну.

Його очі спалахнули. Вони горіли злістю, здивуванням. Але він мовчав.

— Він мовчав. Я сама все зрозуміла. — Я дивилась йому прямо в очі, не відводячи погляду.

І раптом — гнів згас. В очах з’явилось щось нове. Визнання.

— Ти розумна дівчина… І це мені в тобі подобається, — прошепотів він, проводячи пальцями по моїй щоці. Я заплющила очі, відчуваючи кожен дотик, мов останній.

— Але навіть при тому, що наші почуття взаємні… ми не можемо бути разом, — прошепотіла я, силуючи себе відсторонитися. — Ти імператор. Твоя мати вже вибрала тобі наречену.

Його очі звузились.

— Звідки ти це знаєш?

— Це не має значення. Має значення лише те, що я не можу бути тінню твоєї матері. Я не та, хто мовчатиме й підкорятиметься. А твоя мати ніколи не дозволить інакше. Вона вже править імперією, і правитиме твоїм шлюбом.

Я зробила паузу, вдихнула глибше.

— І якщо я залишусь… ми зруйнуємо одне одному життя. Я не буду миритися з коханкою, яка буде завжди при тобі.

Мої слова відлунювали в повітрі, мов грім. Франц стояв нерухомо. Він не рухався, не відповідав. Лише дивився. Здивовано. Біль в очах. Немов щойно втратив частину себе.

Сльози палили очі, та я трималася — ще мить, і зірвусь. Його погляд все ще ловив мій, а я відчайдушно уникала його — бо якщо ще раз зустрінуся з цими очима… я більше не зможу піти.

Я швидко зробила останні кроки до свого коня. Ноги тремтіли, але руки діяли з холодною впевненістю. Я схопилася за сідло, втислася в нього, мов рятівний острів у бурі почуттів, що захлиснули мене.

Поруч стояв його кінь — спокійний, не підозрюючи нічого. Його темна грива хиталась під вітром, і це була остання мить… наша спільна мить.

— Пробач, — прошепотіла я. — Не шукай мене.

І з усієї сили я вдарила долонею по крупу його коня. Той зірвався з місця і рвонув уперед у скаженому галопі — геть від мене, геть у протилежний бік.

Мій власний кінь шарахнувся, та я вже всілася в сідло й, втиснувши п’яти в боки, кинулася вперед — на головну стежку, що вела до котеджу. Вітер рвав волосся з-під капелюха, а сльози стрімко бігли по щоках, змішуючись із пилом і потом. Я не стримувала їх — нехай все ллється. Усередині щось стискалося, ламалося й розривалося, немов струна, що не витримала напруги.

Я тремтіла, але не від холоду — це був біль. Глибокий, пекучий, ниючий біль від того, що я щойно зробила. Від того, що мусила зробити.

Та коли попереду замаячили обриси знайомих дерев, я різко натягнула поводи, круто звернула ліворуч — на ту саму стежку, майже невидиму для стороннього ока. Вона тонула в густому бузку. Листя й гілля створювали завісу, крізь яку не видно було світу.

Це була моя стежка. Я проклала її власноруч у ті вечори, коли хотіла сховатися — в тиші, від думок, від себе. І зараз я знов тікала. Але цього разу — від нього.

Він не знайде мене. Ніхто не знайде.

Кінь ковзав поміж кущів мов тінь, а я стискала поводи так міцно, що пальці побіліли й німіли. Серце гупало в грудях, а дихання було рване й гостре, мов ковток льоду. Кожен подих ранив.

Я сама завдала собі болю. Ці слова били в голові знову й знову, мов удари в барабан. Це був мій вибір. Моє рішення. І тепер я маю жити з ним.

Я покинула коханого чоловіка.Чоловіка, який міг би зробити мене щасливою…
…але й знищити мене повністю, якщо б залишився.