Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Франц

— Дайте коня негайно, — різко кинув я, не відводячи погляду від стежки. Чекати, доки упіймають мого жеребця, не було часу. Елізабет мала якийсь задум — інакше вона не ризикнула б на такий крок.

— Спіймаєте — наздоженете, — додав я, вже вскочивши в сідло чужого коня.

Стиснувши коліна, я підштовхнув коня, і він рвонув вперед у стрімкий галоп. Стежка, що вела до котеджу, розпливалася перед очима, вітер бив у лице змушуючи очі сльозитися. Елізабет не було видно — чи поїхала іншим шляхом, чи неслася так стрімко, що я не зміг її наздогнати. Та ось знайомі обриси ганку вималювались попереду.

Не спиняючи коня повністю, я зіскочив на ходу, відчайдушно ловлячи рівновагу, й швидким кроком, що більше нагадував біг, підійшов до дверей.

Смикнув ручку — зачинено.

Стиснувши щелепи, я глухо вдарив дверний молоток — раз, вдруге, втретє.

Мовчанка.

Не витримавши довгого чекання, я обійшов будинок. У тіні яблуневого саду, під альтанкою, помітив дворецького й жінку, що, мабуть, була куховаркою. Помітивши мене, дворецький миттєво підвівся. Його обличчя побіліло, руки тремтіли, він з поспіхом вклонився.

— Ваша Величносте… — голос здригнувся, а очі металися, шукаючи підтримки в жінки, яка стояла в поклоні поруч.

— Де леді Елізабет? — запитав я, не стримуючи нетерпіння.

— Її світлість… вони відбули сьогодні вранці, — він знітився, і краплі поту виступили на чолі.

— Куди саме?

— Даруйте, Ваша Величносте, але я цього не знаю. Його Світлість та пані нічого не повідомляли. Зібрали валізи, наказали доглядати дім і теплицю… І поїхали.

Холод страху проштрикнув мене наскрізь. Чи справді вона все це заздалегідь спланувала? Чи могла вона так просто залишити мене?

— Я хочу оглянути дім, — промовив я холодно.

— Авжеж, Ваша Величносте. Прошу всередину, — дворецький вклонився знову й провів мене у вітальню.

У кімнатах панувала гнітюча тиша й порожнеча. Меблі ховалися під білими покривалами, а вологе повітря, здавалося, втратило звук. Служниці мовчки, як тіні, прибирали вази з квітами, боячись порушити цю хворобливу тишу.

— Коли почалося збирання речей? — спитав я, вдивляючись у знайомі силуети кімнат, де вчора ще лунав сміх і панував затишок, а сьогодні — порожнеча й холод.

— Вчора, після обіду. Спершу поїхала карета з камердинером та покоївкою… А сьогодні зранку — його світлість і леді, — відповів він стиха.

Отже, вона все продумала. Втеча була не поривом — вона готувалась. Але чи могла вона… брехати мені? Ні, не вірю. Ці поцілунки… Та хіба їх можна було вдавати? Чи здатна жінка цілувати так — із пристрастю, з відданістю — і не відчувати нічого?

— Якщо вам стане відомо хоч щось про місце їхнього перебування, негайно сповістіть у палац. На ім’я Рюно. Зрозуміли?

— Так, Ваша Величносте.

Я більше нічого не сказав. Розвернувся, стримуючи біль, що розривав груди, й вийшов з дому. На подвір’ї вже чекали вартові. Мій кінь, нарешті спійманий, стояв осторонь і бив копитом, мов теж не розумів, чому ми ще тут.

Я глянув у бік дороги — тієї, якою ми нещодавно їхали разом. Тепер там лише пустка.

— По приїзді в маєток відрядіть людей на їх пошуки, — кинув я.

Вартовий мовчки кивнув.

Я вскочив у сідло, майже не відчуваючи ні себе, ні коня, ні скаженого вітру, що хльостав по обличчю. Ніби сам світ прагнув остудити думки — марно.

Елізабет…

Вона втекла.

Не в нападі страху. Не в пориві гордості чи болю. Ні — вона усе передбачила. Холодно. Розважливо. Кожен її крок, кожен погляд, кожен поцілунок, якого я так прагнув… Мали іншу мету.

Відволікти мене.

Заспокоїти мою пильність.

Щоб утекти.

Вітер розтріпував волосся, ніби намагався вирвати з мене останнє — її голос, дотик, сміх.

Кінь ніс мене вперед рівно й слухняно, як завжди — вірний, мов тінь. А я… Я більше не мав мети. Лише запізнілі слова били в скронях:

«Я не та, хто мовчатиме й підкорятиметься».

«Я не буду миритися з коханкою, яка буде завжди при тобі».

Зціпив зуби. Так. Я пам’ятаю кожне слово. І вона мала рацію.

Я не хотів коханки. Я хотів її — справжню, горду, незалежну. Хотів бачити її вдень, під сонцем, у палаці, на балах — не тінню, а світлом. Хотів відчувати в своїх обіймах вночі. Щоб вона була моєю дружиною.

Та вона знала правду. Розуміла, що у цьому світі її воля розтане під тінню імператорського трону. Знала, що мати ніколи не дозволить мені вибирати серцем.

І кожен удар копит гудів у мені люттю. І — безсиллям.

У маєтку вже чекали. Мати — із тією наполегливою величністю, що обпікає гірше за полум’я. Тітка з доньками — усміхнені, відфільтровані, солодкі, мов сироп у спеку. Їхні погляди, сукні, парфуми — не для того, щоб сподобатися. А щоб вигідно спокусити.

Вони вірили, що тримають мене. Що кожен мій крок — за розкладом, кожне слово — в межах старого сценарію, написаного династіями.

Даремно.

Елізабет розірвала ці кайдани. Не словами. Вчинком.

Не благала. Не намагалася вплинути. Просто пішла.

І саме тому я більше не дозволю керувати собою.

Вона боїться моєї матері? Я заберу в неї цю владу.

Я поверну собі життя. Навіть якщо доведеться спалити все, що було до неї.

Коли за пагорбом з’явилися обриси маєтку, я стишив коня. Кам’яна будівля, знайома з дитинства, вже не здавалася притулком. Лише черговим лабіринтом, де мене з дитинства намагалися переліпити.

Обличчя стало байдужим — мов крига на озері перед паводком. Очі — порожні.

Відтепер вони більше не побачать слабкого Франца.

Той, ким я був, залишився там — на галявині. Де я тримав її в останнє.

Швидкими, рішучими кроками я попрямував до своєї спальні. Камердинер уже стояв біля дверей, і, мовчки вклонившись, почав знімати з мене верхній одяг. Його рухи були точні, бездоганно відточені роками служби. Жодного зайвого слова, жодного запитання — лише м’яке шелестіння тканин та тонкий аромат лавандової води для гоління.