Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

Здоровою та бадьорою я почуваю себе тільки у вівторок. Напевно, організм розуміє весь масштаб трагедії, яка станеться, якщо мені доведеться перенести побачення, тому я одужую в швидкісному режимі. Два дні валяюся в ліжку з телефоном у руці — робота чудово рятує в ситуації, коли від туги за людиною хочеться заволати.

На нервах навіть за дипломну роботу сідаю. А ще готуюся до всіх практичних занять і прибираюся в кімнаті. Сусідки здивовано поглядають на мене, але запитань не ставлять. Тільки Катя з розумінням усміхається.

Нарешті настає середа. Весь ранок я не розлучаюся з телефоном, навіть у туалет його беру. О другій годині дня лунає довгоочікуваний дзвінок.

— Як ти себе почуваєш? — насамперед запитує Роман.

— Чудово. Вчора ще одужала, — мені приємно, що він піклується про мене, а не дає владно-вибагливі накази.

— О шостій ти вільна?

— Звичайно! — серце радісно гуркоче. Прикриваю рота долонею, щоб не закричати від щастя на весь гуртожиток. Я так боялася, що він передумає, навіть гнівну промову заздалегідь приготувала.

— Добре, я за тобою заїду.

Кидаю смартфон на ліжко і, сміючись, кружляю по кімнаті. Ставлю на плиту емальоване відро з водою, щоб помитися. Півгодини вибираю, що вдягнути, поки не зупиняюся на футболці із зображенням пухнастих кошенят. Ближче до шостої вечора скептично дивлюся на олівець для брів, туш і помаду. Чи варто фарбуватися перед побаченням, якщо Роман уже надивився на мене у різних непривабливих станах? Але все ж таки я здаюся і користуюся тушшю для вій, щоб очі здавались більш виразними.

Роман під'їжджає рівно о шостій. Він виходить із машини, щоб відчинити переді мною двері. Одягнений з голочки, як я люблю: темно-сині строгі штани, біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком, класичний піджак і розкрите чорне пальто. На обличчі легка щетина, очі лукаво усміхаються і дивляться просто в душу. Я глибоко дихаю, не відводячи погляду від Романа — і пофіг, що машина давно відкрита, навколо ходять люди, а на голову сипле мокрий сніг.

Чорт, мене заводить такий стиль одягу! Хочу висмикнути сорочку з його штанів, пробратися руками під тонку тканину і доторкнутися долонями до преса Романа. Чомусь я впевнена, що торс у нього м'язистий, гарний, можливо, навіть місце для кубиків знайдеться. А ще я б вкусила його в шию, спустилася губами нижче, до ключиць і грудей. Цікаво, яка його шкіра на дотик? А на смак?

— Досить пожирати мене очима, — задоволено посміхається Роман.

— Чому? Тобі не подобається?

— Подобається, але ми можемо запізнитися. Потім налюбуєшся.

— Окей, — я сідаю на переднє сидіння, але продовжую роздивлятися Романа. Це сильніше за мене. Так, про що нам поговорити? Ей, мізки, повертайтеся на місце, ви мені ще потрібні. — Чому ти сьогодні не в джинсах та футболці?

— Я ж на побаченні.

— У суботу тебе це не зупинило.

— Ти чудово знаєш, чому я так одягнений.

— Мені потрібні докази. Аж раптом я неправильно сприймаю реальність.

— Ох вже ці дівчата, — зітхає Роман, але куточки його губ уперто тягнуться вгору. — Мені важливе наше побачення. До того ж, я пам'ятаю, що тебе заводять строгі костюми.

— Нічого подібного, — навіщось заперечую, хоча Роман, звичайно ж, має рацію. Просто ніхто і ніколи мене раніше не заводив, і прийняти нові почуття поки що складно. — Куди ми їдемо?

— Це секрет.

За двадцять хвилин ми зупиняємось біля найбільшого торгового центру.

— Ідемо в кіно? — кепкую над Романом.

— Ага, на комедію "Дуже погані матусі 3".

— Так я тобі й повірила! — продовжую посміхатися, ніби мені знову десять років і під новорічною ялинкою на мене чекають кілька кольорових упаковок із подарунками.

Ми повертаємо праворуч, не доходячи до торгового центру, петляємо дворами і гальмуємо біля невисокої синьої будівлі. Роман пропускає мене вперед, але я вже бачу табличку з написом “Польоти в аеротрубі”. Захоплення стихійною лавиною обрушується на мене, від збудження тіло вкривається мурашками. Я, звичайно, чула про такі розваги, але сама жодного разу не замислювалася, щоби піти та політати.

— Це те, про що я думаю? — все ще не вірячи, питаю Романа.

— Так, на кілька хвилин потік повітря підніме тебе вгору, а інструктори стежитимуть за безпекою польоту.

— Круто! Боже, дякую! — я майже застрибую Романові на шию, цілую його в щіку, захлинаючись радістю. — Це найкраще побачення у моєму житті.

— Вона тільки почалася, — поблажливо посміхається він.

Нас зустрічають два хлопці, які довго інструктують мене, розповідають про техніку безпеки, навчають кільком знакам для спілкування на випадок, якщо я неправильно висітиму в повітрі. Надягаю помаранчевий комбінезон і шолом, у вуха сую м'які беруші і заходжу в кругле тісне приміщення.

Важко описати свої відчуття. Тіло підхоплює сильний потік повітря, я злітаю вгору, ширяю над землею, а волосся майорить на вітрі. Перший раз мене підтримує інструктор, тому що я така незграбна і перезбуджена, що ледве контролюю свої дії. Неправильно рухаю руками, ноги задираються занадто високо, і хлопець вчасно підхоплює мої кінцівки, щоб я не перекинулася в повітрі.