Читати книгу - "На лезі клинка"

У величезній залі запала тиша — всі силкувались почути відповідь.

— Лорд-камергере, — прохрипів Тюель, чий голос майже потонув у шурхоті, коли один із клерків перегорнув сторінку свого Гросбуха і взявся шкрябати на наступній, — оборонні споруди потребують ремонту і нам не вистачає солдатів для належної варти. Імператорові це відомо, — ледь чутно прошепотів він, — прошу вас...

На нього знову напав кашель, і він упав на своє місце під супровід легких смішків з боку делегації Енґлії.

Хофф ще більше спохмурнів.

— Наскільки я розумію, оборонні споруди міста повинні були підтримувати за рахунок місцевих коштів і торгових зборів з вельмишановної Гільдії спайсерів, яка останні сім років діяла в Дагосці на підставі ексклюзивної і напрочуд прибуткової ліцензії. Якщо ви неспроможні знайти ресурси навіть на ремонт стін, — і він окинув залу грізним поглядом, — то, мабуть, пора виставити цю ліцензію на тендер. — З галереї для публіки долинули сердиті вигуки.

— В будь-якому разі зараз Корона не в змозі виділити жодних додаткових коштів! — зі сторони делегації Дагоски обурено засвистіли, а зі сторони делегації Енґлії — схвально заугукали.

— Щодо особливого стану Енґлії! — гаркнув лорд-камергер, повертаючись до Міда. — Гадаю, ми згодом почуємо гарні новини, які ви зможете передати вашому батькові, лорд-губернатору.

До позолоченого куполу здійнялася луна схвильованого шепоту. Вродливий молодик виглядав приємно здивованим, і зрозуміло, чому. Рідко траплялось, щоб з Відкритої Ради хтось повертався з гарними новинами чи, чесно кажучи, взагалі з будь-якими новинами.

Тюель знову оволодів своїми легенями, і вже був розтулив рота, щоб говорити, але його перервало гучне гупання у величезні двері за високим столом. Лорди звели очі: здивовані, вичікувальні. Лорд-камерґер усміхнувся на подобу фокусника, якому щойно вдалося виконати надзвичайно складний трюк. Він подав знак варті, важкі залізні засуви зняли, і величезні, інкрустовані двері повільно та зі скрипом розчинилися.

Восьмеро Королівських лицарів — одягнені у сяючі лати, безликі у своїх високих виблискуючих шоломах, сліпучі у своїх пурпурових мантіях із золотим сонцем на спині — спустилися в унісон по сходах і зайняли свої місця обабіч високого столу. За ними з'явилося четверо сурмачів, які злагоджено вийшли наперед, приклали до губ свої осяйні інструменти, і залу сповнили оглушливі фанфари. Джезаль зціпив зуби, що почали було цокотіти, і примружив очі, але за мить дзвінка луна стихла. Лорд-камерґер сердито обернувся до спікера, який дивився на новоприбулих із роззявленим ротом.

— Ну? — процідив Хофф.

Спікер схаменувся.

— А... так, звичайно! Мілорди та міледі, я маю надзвичайну честь відрекомендувати вам... — він зробив паузу і глибоко вдихнув, — Його Імператорську Високість, короля Енґлії, Старикланду і Міддерланду, протектора Вестпорта та Дагоски, Його Величність Гуслава П'ятого, верховного короля Союзу! — Здійнялося гучне шелестіння, бо кожен чоловік і жінка в залі спустилися зі своїх місць і стали на одне коліно.

У дверях поволі з'явився королівський паланкін[6], який несли на плечах іще шість безликих лицарів. Зверху, на позолоченому кріслі, обкладеному дорогими подушками, сидів і ледь гойдався зі сторони у сторону король. Він озирався навкруги з наляканим обличчям людини, яка заснула п'яною і прокинулась у незнайомому місці.

Він мав жахливий вигляд. Неймовірно товстий, король розкинуся наче великий пагорб, загорнутий у хутро і червоний шовк. Його голова втиснулася у плечі під вагою пишної, блискучої корони. Під його осклілими, вибалушеними очима виднілися великі темні мішки, а рожевий кінчик язика весь час нервово облизував бліді губи. Він мав масивне, обвисле підборіддя і складки жиру навколо шиї, та й, власне, все його обличчя виглядало так, ніби трохи розтануло і почало стікати з черепа. Таким був верховний король Союзу, але Джезаль все одно схилив голову ще нижче, коли наблизився паланкін.

— О, — пробурмотів Його Величність король, так наче про щось забув, — прошу встати.

Кожен почав вставати й повертатися на своє місце, від чого зала знову сповнилася шурхотом. Король повернувся до Хоффа, наморщивши лоба, і Джезаль почув, як він спитав:

— Чому я тут?

— Через північан, Ваша Величносте.

— А й справді! — Очі короля загорілись. Він зробив паузу. — А що з ними?

— Е-е, — протягнув лорд-камергер, але саме в цю мить по той бік зали відчинились двері — ті самі, крізь які сюди потрапив Джезаль. Всередину увійшли і почали спускатись проходом два дивні чоловіки.

Один виглядав як старий посивілий воїн зі шрамом через сліпе око. Він ніс плаский дерев'яний ящик. Натомість інший, у плащі з каптуром, що приховував усі риси, був таким величезним, що вся зала на його фоні ніби стислась. Лави, столи, навіть вартові раптом перетворилися у мініатюрні фігурки для дитячих забавок. Кілька речників, які сиділи скраю проходу, при його наближенні зіщулились і відсахнулись. Джезаль спохмурнів. Цей велетень у каптурі ніяк не міг принести гарні новини, що б там не казав лорд Хофф. Коли північани поставали на плитках підлоги перед високим столом, лункий купол будівлі сповнився сердитим і підозрілим бурмотінням.

— Ваша Величносте, — мовив спікер і вклонився так абсурдно низько, що йому довелось триматися за посох, щоб не впасти, — слово у Відкритій Раді надається Фенрірові Страховидлу, послові Бетода, короля Півночі, і його перекладачеві, Ґансулу Білоокому!

Король радісно роздивлявся одне з велетенських вікон на вигнутій стіні, зовсім не помічаючи того, що відбувається навколо — мабуть, милувався тим, як переливається світло на прекрасному вітражному склі, — але раптом обернувся, струснувши підборіддям, коли до нього заговорив старий напівсліпий воїн.

— Ваша Величносте, я приніс братерські вітання від свого пана Бетода, короля Півночі. — В осередку запала така тиша, що здавалося, наче пера клерків шкрябають до безглуздя голосно. Старий воїн зі зніяковілою посмішкою кивнув на високу постать в каптурі поряд. — Фенрір Страховидло приніс вам пропозицію від Бетода. Від короля королю. Від Півночі — Союзу. Пропозицію і подарунок. — І він підняв дерев'яний ящик.

Лорд-камерґер відповів самовдоволеною посмішкою.

— Спочатку озвучте свою пропозицію.

— Це пропозиція миру. Вічного миру між нашими двома великими народами.

Білоокий ще раз вклонився. Варто було визнати — він мав бездоганні манери. Такого не сподіваєшся від дикунів з далекої і холодної Півночі. Його гарна мова могла би, мабуть, заспокоїти присутніх в залі, якби не чоловік у каптурі поряд, котрий нависав, неначе темна тінь.

Однак при згадці про мир король витиснув із себе легку посмішку.

—