Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Насправді нам більше пощастить, якщо спрацює пастка, ніж цей божевільний підірве всіх через одну помилку, – сказала вона.

– Він не любить кропітку роботу, – Міша не намагався виправдати свого учня, просто невдоволено констатував факт.

– Це помітно.

Я ж у цей час дивувалася такому точному порівнянню механізму відмикання міжпросторової петлі із замком. Це нагадувало справжню роботу зломщика. З однією відмінністю: судячи з усього, якщо зломщик припуститься хоч однієї помилки, може статися щось дуже неприємне.

На загальне щастя нічого неприємного не сталося. Через пару хвилин хлопці навколо нас натхненно загомоніли, почулися захоплені вигуки у бік Андрія, а Міша з полегшенням видихнув. Хлопець відчинив замок. До того ж зробив це в рази швидше за Сергія. Може, в цьому і полягала причина поспіху.

– Навіть не думай, – крикнув Михайло. Тієї ж миті Андрій, що стояв біля стіни амбара, пройшов крізь неї і зник з поля зору. Чоловік важко зітхнув і кинув собі під ніс: – От же норовливе вперте хлопчисько.

До того моменту, як ми всі підійшли до входу в петлю, Андрій уже спокійно виходив з незмінною лукавою усмішкою.

– Все чисто і безпечно, – відзвітував він, а потім картинно вклонився нам з Лілі. – Леді, було дуже приємно познайомитися, – з цими словами він розвернувся і подався геть.

– Куди зібрався? – кинув Сергій. – Наставник не давав команди розходитися.

– Наша допомога їм більше не знадобиться, – навіть не розвернувшись, крикнув Андрій і таки пішов.

Лілі вже мало турбувало, хто що робив. Усього секунду зосередивши погляд на стіні, вона спочатку заглибила руку, а потім і повністю зробила крок у надра петлі. Міша поспішив за нею, турбуючись, що там все-таки можуть бути пастки чи інші сюрпризи. Спасибі про мене не забув. Тож схопивши за руку, чоловік потягнув мене до стіни, і ми разом перейшли захисний бар'єр.

– Твій норовливий хлопчик мав рацію, – почувся голос Лілі.

Я стояла біля внутрішньої стіни петлі і крутила головою на всі боки. Зізнаюся чесно, я чекала чогось моторошного від лігва вбивці: стіни з планами, кресленнями та понівеченими фотографіями жертв, гору магічної зброї (цікаво, а таке існує), смертоносні зілля, парочка трупів на підлозі чи хоча б щось, що відрізнить його сховище від квартири холостяка. Але ні. Все було... не знаю, звичайним.

– Ця подоба будинку мені здається невиразно знайомою. Лілі, не знаєш у кого такий же інтер'єр квартири.

Дівчина голосно фиркнула, позначивши своє ставлення до мого висловлювання. Але факт залишався фактом. Тут все було настільки ж мінімалістично і функціонально, як і в петлі Лілі. Диван, журнальний столик, пара шаф, великий стіл і просто непристойно порожній простір величезного амбара.

– Де він? – напружено запитала Лілі. – Ти його відчуваєш?

– Ти ж знаєш, що це вже не зовсім моя спеціалізація.

Я не розуміла про що йдеться і це мене не дивувало. Тож я лише зацікавлено спостерігала, як Лілі гасала по приміщенню. Вона підбігла до книжкової полиці заваленої різними паперами, скриньками, незрозумілими мені агрегатами та іншими дрібницями. Дівчина почала все це розсувати руками: речі летіли на підлогу, половина вщент трощилася, решта розсипалася. Діставшись до нижніх ящиків, дівчина просто витягала їх і витрушувала вміст собі під ноги. Закінчивши ревізію, Лілі опустилася на підлогу і, стоячи на колінах, перебирала руками предмети, так акуратно звалені нею.

– Та де ж він? – роздратовано гаркнула вона.

Тут їй під руку потрапив невигадливий предмет, розміром з сірникову коробку не більше.

– Заради цього малюка можна вбити, – Лілі з задоволеною усмішкою повернулася до Михайла. Побачивши його докірливий погляд, закотила очі й додала: – Може не вбити, але покалічити точно.

– Гаразд, – кинув чоловік, стомлено стиснувши перенісся. – Я радий, що ти роздобула аурозатор, і тобі навіть не довелося нікого вбивати чи калічити. А з огляду на його наявність, як правильно зауважив Андрій, здібності шукачів більше не допоможуть.

– Дякую, – в очах Лілі відобразилося щось більше, ніж подяка за сьогоднішню участь.

– Ага, – тільки й сказав Міша. – Бережіть себе. – Повернувшись до мене, він додав: – Нехай твій інстинкт самозбереження працює за вас двох, тому що у цієї відьмочки він абсолютно відсутній.

Посміхнувшись, я кивнула Михайлу. Після чого він попрощався і покинув нас.