Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Ну і де? Де тіла, про які ти казав в лікарні? Здається мені, ти просто хотів виманити мене з лікарні... — нарешті зірвався начальник поліції. — Майже годину тут блукаємо...

— Послухай... — Степан хотів щось сказати, але йому не дозволили це зробити.

— Ні, це ти послухай! — продовжував Руслан. А його підлеглі задоволено посміхалися. — Ми зараз же повертаємося! І тоді що ти, що твій новий приятель, побачите небо через решітку. Мені набридло...

— Та ти можеш стулити свою пельку та послухати?! — викрикнув Степан.

— Що ти сказав?.. — Руслан Павлович почервонів всього за секунду. Цього разу він себе не стримував. Що було сили вдарив Степана в щелепу, туди, де вже був синець.

Степан не встояв на ногах, одразу ж повалився на землю. Його ніхто не підхопив.

Він лежав і дивився на небо, а верхівки дерев кружляли, і ніяк не зупинялися. У вухах дзвеніло, тож він погано розумів, про що почали розмовляти поліціянти.

— ...не треба...коли отямиться...піде... — якісь накази давав Руслан.

Повернувши голову набік, Степан зміг побачити обриси білого лиса. Він вже і так знав, що вони майже прийшли до потрібного місця. Йому просто не дозволили про це сказати.

Так він пролежав кілька хвилин на холодній землі. Думки починали збиратися докупи, а от щелепа майже повністю оніміла. Коли Степан спробував піднятися, йому допомогли. Та ще так швидко, що в очах потемнішало.

— Ну що, йти можеш? — до нього знову звернувся водій, який віз Степана до цього лісу.

— Ми... майже... прийшли, — ледве ворушив щелепою Степан. Біль пронизав мозок. Піднявши тремтячу руку, він вказав на роздоріжжя, яке зміг би побачити кожен. — Треба... пройти... по цих слідах... ще кілька хвилин, — нарешті зміг сказати Степан.

Після чого він впав на коліна. Голова паморочилася. Спочатку він сплюнув кров з рота, і вже після того його майже одразу знудило жовчю.

— Що з ним? — досить жорстко запитав Руслан Павлович, який відходив, щоб прикласти набряклі кісточки до снігу.

— Не знаю, — занепокоєно відповів поліціянт, який досі стояв біля Степана. — Але він сказав, що ми майже на місці, і треба трохи пройти по тих слідах, — поліціянт вказав на зім'яту папороть в двох місцях.

— Ви, двоє, — Руслан вказав на інших двох підлеглих, — швидко пройдіться і повертайтеся!

Поліціянти швиденько пішли виконувати наказ, а Руслан підійшов до Степана:

— Що за виставу ти тут влаштував? — він був настільки розлючений через втрату часу, що був готовий власноруч закинути свого колишнього друга у в'язницю. Руслан присів та підняв голову детектива після чергового спазму до блювання. Обличчя Степана було бліде, як крейда. — Якого дідька? — начальник поліції перелякався і відступив назад.

— Знайшов тіло! — крикнув поліціянт праворуч.

— І у мене теж тіло! — почулося ліворуч.

— Ще одне!

— Тут дуже багато тіл!

По черзі кричали поліціянти попереду.

— Іване, — нарешті, на ім'я Руслан звернувся до водія, — залишися біля Степана. Якщо йому стане гірше, гукай. Всі інші, зі мною, — поліціянти швиденько попрямували до своїх колег, щоб оцінити масштаби катастрофи.

Степан більше не міг стояти рачки, в голові дуже паморочилося, тож він сів на землю. Йому доводилося підтримувати голову, яка раз у раз падала на груди.

Він роздивлявся ліс та дивний білий туман, якого не могло бути взимку. Так він просидів кілька хвилин, намагаючись залишитися у свідомості. Але все було марно.

— Щось мені недобре... — він втратив свідомість ще до того, як повністю впав на землю.