Читати книгу - "Таємниця мого зцілення, або Книга бесід про байдужість до мирського"

  …А не робив би того, то моря всі, і землю,

Й небо високе б зірвали й світами несли буревії.[83]

Справді, що поет розуміє під землею, коли не з праху створену плоть, а під морями – гуморальні соки і під небом – душу, яка міститься всередині тіла і про яку згадує в іншому місці так:

Сила життя в них огненна, і первопочин їх небесний.[84]

Цим поет хоче сказати, що пристрасті ввергають в безодню тіло і душу, тобто – всю людину цілком. Натомість гора, на вершині якої цар, – чим не голова, твердиня розуму? Ось його слова:

…Еол тут, в просторій печері замкнувши

Буйні вітри й буревії шумкі, владарює над ними,

В диби заковує, в вежі саджає; вони ж із досади

Так у склепіннях гори гомонять, що аж гори лунають

Гомоном дужим. А зверху Еол, у твердині засівши,

Берло тримає в руках…[85]

Так у нього сказано. Я ж, розбираючи слово по слову, чую той дужий гомін, від якого здригаються гори, – завивання вітру, бурю, – але цими словами можна так само змалювати гнів. Далі маємо про царя, що сидить на високій твердині і, тримаючи берло владаря, приборкує дибою і кайданами; хто стане заперечувати, що ці слова можуть змальовувати зусилля розуму? А щоб показати ясно, що йдеться про душу і гнів, що її бентежить, поет додає:

…і вгамовує буйність, і гнів їх

Здержує.[86]

Августин

Хвалю твоє намагання проникнути в прихований зміст поетичної розповіді. Вкладав сам Вергілій таємний сенс у ці рядки чи хотів змалювати в них тільки морську бурю і нічого більше, – в будь-якому разі, те, що ти сказав про нестримність гніву і про стримувальну силу розуму, видається мені напрочуд влучним. Але повертаюсь до того, з чого починав: мусиш завжди спрямовувати думку проти гніву та інших пристрасних поривів, зокрема ж проти тієї зарази, про яку ми саме говоримо, для чого щоразу наводь собі сентенції, здобуті з уважного читання (як я вже казав), збережені й утримані в глибоких борознах пам’яті. Вони допоможуть тобі зробитись непохитним проти численних спокус, зокрема проти тієї похмурості духу, яка смертоносною тінню заглушує і паростки чеснот, і всі плоди обдарування, і – як чудово зауважив Туллій – є джерелом і початком усіх лих. Звісно, я не заперечую, що немає серед людей нікого, хто не мав би низки причин для смутку, не заперечую так само, що твій спогад про твої власні гріхи небезпідставно гнітить і тривожить тебе (це єдиний рятівний вид скорботи, оскільки вона не переходить у відчай), але якщо ти уважно придивишся до інших і до самого себе, ти неодмінно визнаєш, що небо дарувало тобі багато благ, які дають тобі підстави втішатися і радіти серед тих, хто ремствує і страждає. Що ж до твоїх нарікань, мовляв, ти ще не жив для себе, або на міський гармидер, то чималою розрадою мали б тобі служити подібні нарікання славетних людей і ще таке міркування: якщо ти з власної волі вскочив у цей вир, то з власної ж таки волі здатен виринути з нього, варто тільки дуже забажати. Зрештою, призвичаївшись, ти міг би навчитися сприймати гамір різноголосої юрми з такою самою насолодою, з якою дослухаєшся до гуркоту водоспаду. І, як я сказав, ти легко досягнеш цього, щойно угамуєш сум’яття свого духу, бо ясне і спокійне серце залишається незворушним, хоч би навколо клубочились хмари чи розлягався над ним грім. Достоту так, стоячи в безпеці на суходолі, ти споглядав би загибель чужого корабля і мовчки слухав розпачливі крики потерпілих; і скільки жалю викличе у тебе це сумне видовище, стільки вдоволення відчуватимеш за власну долю, порівнюючи її з небезпечним становищем інших. Тому я впевнений, ти невдовзі геть виженеш печаль з твого серця.

Франческо

Хоч мені важко позбутись враження, що ти насміхаєшся з мене, – зокрема твердячи, буцімто мені легко залишити місто і що це цілковито у моїй волі, – багато в чому твої аргументи переконали мене; тому я волію скласти зброю, перш ніж зазнаю поразки.

Августин

Отже, нині, скинувши з себе печаль, ти можеш примиритися зі своєю долею.

Франческо

Звісно, можу, якщо тільки доля справді існує. Бо, як тобі відомо, грецький і наш поети дуже розходяться щодо цього: тим часом як перший не удостоїв долю бодай однісінької згадки у своїх творах, нібито визнаючи, що вона – ніщо, наш не тільки часто її згадує, але в одному місці навіть називає всемогутньою. Цю думку поділяли з ним і славетний історик, і видатний оратор; саме Саллюстій Крісп каже, що доля, безперечно, панує в усьому,[87] а Марк Туллій її визнає беззаперечною володаркою людських тіл. А стосовно того, якої думки я про неї сам, то мені, можливо, ще випаде нагода її висловити. Що ж до обговорюваного нами предмета,