Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Вітаю тебе з усіма твоїми успіхами, Річарде, — прошепотів голос. Я обернувся й побачив обличчя, якого не пригадував, хоч воно і належало дуже привабливому чоловіку. Широкоплечому й стрункому. Він насправді нагадав мені агента Дейла, таким я уявляв його в книзі.

— Дякую, — мовив я, уважніше придивляючись до нього, бо було щось таке в його голосі. Щось виразне. Чи це взагалі можливо?

— Товстун? — випалив я.

Він засміявся без жодного натяку на образу.

— Збігло багато часу з тих пір, як я це чув, але так, я Товстун.

Зник не лише жир, але й окуляри, і я бачив, що під його добре підігнаним костюмом він має м’язи.

— Джеку! — мовив я. — Вибач, я просто дуже... Чим займаєшся?

— Танцями, — відповів він. — У тому ж місті, що і ти.

— Ти танцюрист?

— Був. Балетна школа. Зараз я переважно ставлю танці для інших танцюристів. Це зручніше і... ну, за це набагато більше платять. Принаймні, якщо ти зробив для себе ім’я.

— І тобі це вдалося?

— Не так, як тобі, Річарде. Але у мене все добре.

— Родина? Діти?

— Я маю чоловіка. Дітей поки немає. Як щодо тебе?

Я похитав головою.

— Нічого з цього.

— Тоді ти виняток. Люди тут одружуються та народжують дітей, ніби конвеєрна стрічка... — Він кивнув на Карен та Оскара. — Троє дітей. І найбільший будинок у Баллантайні. Він купив його, зніс і знову перебудував із нічого. Даю гарантію, що він запросить усіх продовжити вечірку у них, аби повихвалятися. І...

Решта його слів потонула у музиці, яку зненацька увімкнули, та у радісних вигуках класу. Пісня, яка дратувала мене у шкільні роки, але тепер звучала чудово. До нас підійшла дівчина й, не сказавши і слова, потягнула Джека на те, що стрімко перетворювалося на танцювальний майданчик, на якому всі кружляли і стрибали. У цьому хаосі я втратив Карен із поля зору. Аж доки вона не з’явилася поряд зі мною.

— Чорт забирай, глянь, як Джек танцює, — перекрикувала вона музику, поки ми спостерігали за його акробатичними рухами. — А як щодо Річарда? Він і досі не танцює?

Я похитав головою. Я відчув, як її хлоп’ячий чубчик залоскотав мені щоку, коли вона схилилася ближче, аби не треба було кричати:

— Підемо звідси?

— Що ти маєш на увазі? — запитав я, не поворухнувшись.

— Вдамо, що це обідня перерва. Загубимося на трохи й дозволимо ідіотам розважатися.

Вона покрутила старим, знайомим ключем у мене перед носом та розсміялася тим своїм заразним, шаленим сміхом.

Гостре осіннє повітря ударило мені в обличчя, коли ми вийшли на дах.

Ми підійшли до краю та виглянули на подвір’я.

Різкий порив вітру розвіював її чубчик на всі боки. На півдні, у напрямку Г’юму, блискавка розрізала хмари.

— Сподіваюсь, він нормально приземлиться, — сказала Карен.

— Він?

— Том. Він мав би вже бути тут, але його літак, певно, кружляє над Г’юмом через погоду.

Я кивнув. Здавалося, що гроза рухається до нас.

Карен підняла свій заново наповнений келих шампанського.

— От ми і знову тут. Скількома ж таємницями ми поділились, поки сиділи тут?

Я, подумав я. Я ділився таємницями, а ти лише питала й слухала.

— Навіть якщо й так, але я так ніколи й не розповів тобі своєї найбільшої таємниці, — сказав я, ще раз випивши з нею.

Ми пили, а Карен мовчала й вдивлялася в темряву. То був її фокус і вона це знала.

— Маєш на увазі те, що трапилося з твоїми батьками? — врешті сказала вона.

Я не відповів. Лише зауважив, що вона обійшла мою хитрість. Може, це було на краще для нас обох.

— Ти завжди казав, що нічого про них не пам’ятаєш, — мовила вона. — Можеш зараз розповісти мені, що трапилось?

Я замислився.

— Я не знаю, — відповів я.

— Розкажи, що пам’ятаєш, — сказала вона, розстеляючи куртку, яку принесла з собою, на руберойд біля труби. Вона сіла та жестом вказала, аби я зробив те саме. Ми сиділи так близько одне до одного, що мої брюки торкалися тканини її сукні.

— Вони загинули в пожежі, — мовив я.

— В якій пожежі?

— Підпал. У нашій квартирі.

— Хто це зробив?

Я важко ковтнув. Мій рот був такий сухий, що я не міг видобути з нього жодного звуку. Ледь чутне гуркотіння грому доносилося до нас.

Її голос звучав невпевнено, ніби вона промацувала шлях на тонкому льоду.

— Ти?

— Ні, — відповів я. — Мій батько. — Я випустив повітря з легень.

— Як думаєш, чому він це зробив?

— Тому що він був хворий. І тому що моя мама вигнала його після того, як він вдався до жорстокості.

— Тож він підпалив будинок після того, як його витурили, але зрештою сам у тій пожежі й згорів?

— Так. Він вдерся до нас, поки ми спали, аби почати пожежу.

Карен поклала долоню мені на плече.

— Але він однаково її вбив?

Я змахнув сльози.

— У нього діагностували шизофренію. Він мусив бути у лікарні. Він був у лікарні. У палаті під охороною. Один раз я його відвідував. Психлікарня знаходилась далеко посеред поля, навколо неї була висока огорожа. Вона називалась «Роррім». А тоді — не попередивши нас — вони знову його випустили. За три