Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— А як ти вижив?

— Я вистрибнув.

— Ти вистрибнув?

— Я прокинувся, а моя кімната була у вогні. Я побіг до вікна. Наша квартира була на дев’ятому поверсі, а надворі вже були пожежники. Вони розтягнули пожежне полотно і кричали мені, щоб я стрибав. Тож я стрибнув. Не запитавши спочатку, чи була з ними мама. Я міг її врятувати. Зрештою мені було вже тринадцять років.

— Якщо твоя кімната палала, ти нічого не міг зробити.

— Я ніколи цього не дізнаюся.

— Ох, Річарде, — сказала вона і поклала долоню мені на щоку.

А тоді я заплакав. Я все плакав і плакав, ніби кожен м’яз мого тіла розбирали судоми, а тіло не могло припинити трястись. То було ніби у книжці, на тому моменті, як я застряг на електроогорожі. Це, а ще розмитий спогад, який я ніяк не міг спіймати.

Карен обійняла мене. Тепер мені вже не боліло. Навпаки, то було схоже на те, коли витягуєш заглушку зі зливу та увесь бруд нарешті зливається у каналізацію. Вона не відпускала мене, аж доки я не заспокоївся.

— Ось, — мовила вона. Я підвів погляд й узяв те, що вона пропонувала. А тоді розсміявся.

— Що таке?

— Тільки мама попіклується про те, аби завжди мати з собою паперові хустинки, навіть якщо вона одягнена у вечірню сукню, — я висякався й витер носа.

— Мама? — мовила вона.

— Ви з Оскаром. Я чув, у вас троє. У надзвичайно великому будинку.

Карен вражено подивилася на мене. А тоді теж розреготалася, настала моя черга питати в неї, що не так.

— Це правда, що Оскар має трьох дітей, — сказала вона. — І так, великий будинок. Але, боюсь, у мене немає ні дітей, ні будинку.

— Ні?

— Ми з Оскаром розійшлися одразу після старшої школи, одразу після... ну, після того, як ти поїхав.

— Зрозуміло. Чому ви розійшлися?

Вона знизала плечима.

— Я збиралася на південь вивчати медицину, а він планував продовжувати батьків бізнес тут. Але незалежно від того, я вже тоді знала, що ми із ним не створені одне для одного.

— Якщо ти це знала, чому ж ви так довго були разом?

— Знаєш що? — мовила Карен, дивлячись на мене, хоча й здавалося, що вона задивилась усередину самої себе. — Я часто міркувала про це. Думаю, причиною тому було те, що усі вважали нас із Оскаром-молодшим такою чудовою парою. Навіть моя мама була здивована, коли я сказала їй, що хочу з ним порвати.

— А як щодо Оскара, як він це сприйняв?

Вона похитала головою.

— Так собі.

— Здається, він і досі має до тебе почуття.

— І я до нього — Оскар наймиліший хлопець на світі.

— Ви й досі бачитеся?

Вона похитала головою.

— Він зв’язується зі мною, але я просто... — Вона плеснула в долоні, ніби показуючи, що те, що вона мала на увазі, — очевидно. Я однаково запитав.

— Просто?

Вона посміхнулася.

— Загладжую все.

Я вже хотів було спитати, для кого вона це робить: для Оскара, себе чи для обох, коли нас перебив крик зі шкільного подвір’я.

— Карен! Річарде! Ми знаємо, що ви там!

Ми визирнули за край. Авжеж то був Оскар.

— Ми зараз робимо коло, — гукнув він. — Усі повинні приєднатися.

Коло означало, що всі сідають у велике коло на стільцях у спортзалі, а тоді по черзі розповідають, чим займалися протягом останніх п’ятнадцяти років. Кожен мав три хвилини. Дехто справлявся за тридцять секунд, а тих, хто говорив довше, не зупиняли. Більшість розповідала про родини та про те, чим займалися у вільний від кар’єри час. Окрім Оскара, який у найдрібніших деталях розповідав про те, як ідуть справи у його бізнесу, і лише побіжно згадав, що одружений та має трьох дітей. Джек розсмішив усіх своїм самопринижувальним зображенням хлопчика, якому подобалося танцювати перед дзеркалом, вбраним як дівчина з «Брудних танців», але який й гадки не мав, що він гей, аж доки його тітоньки не пояснили йому, ким Джек справді був. Тоді настала черга Карен. На моє здивування — чи, може, полегшення — вона не розповіла багато, лише те, що живе на півдні, де вивчилася на психіатра, що працює вона забагато, наразі не має партнера та живе у пляжному будиночку разом із двома колежанками.

Мені здалося, ніби я чую оцю особливо вичікувальну тишу, яка наростала, коли до мене, останньої у колі людини, дійшла черга. Неначе історія знаменитості класу була десертом, на який усі чекали. Можливо, їм цікаво було почути не самозакохану історію успіху — таке вони могли прочитати навіть у газетах — а радше їх цікавило те, як я з цим впорався, з успіхом, з тими крихтами визнання. Чи став я зарозумілим, чи думав я про те, що їм це небайдуже, чи витрачу більше трьох хвилин, аби описати це — усі ті речі, яких досягнув я, але не вони.

Лише кількома реченнями я сказав, що пишу дитячі книги, що деякі із цих книг мають успіх, деякі — не дуже, але одна із книг зазнала такого успіху, що я можу жити за її рахунок. Що я не маю пари та дітей, і хоч я й не мав жодних планів повертатися, але все ж і досі часто думав про ті роки, що провів у Баллантайні. Іноді спогади були хороші. Іноді погані.

— Але для мене не такі погані, як, певно, для декого з вас, — сказав я і одразу відчув, як стискається моє горло. Кляте шампанське. — Бо ж я був не дуже хорошим хлопцем. На свій захист скажу, що пройшов через кілька важких випробувань, які доклалися до всього, але менше з тим.