Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Я змусив себе подивитися на обличчя в колі, й мене вразило те, наскільки схожими вони були у цьому тьмяно освітленому спортзалі, ніби білі перли на ниточці.

— Я хочу вибачитися, але я не хочу просити вашого прощення, — мовив я. — Тому що це занадто велике прохання від того, хто зруйнував дитинство інших людей. Але я би хотів, аби ви знали, що мені шкода... — Моє горло зовсім стиснулося і я мусив зупинитися. Я не очікував, що моє заплановане зізнання буде таким болісним, я мусив прорепетирувати, перш ніж прийшов, мусив вимовити слова вголос, коли був на самоті. Я випустив повітря із випнутих щік та зморгнув сльози. — ...І якщо хоч комусь із вас від цього буде трохи краще, ця подорож буде того варта. — Я видихнув останнє повітря з легень, нахилився вперед на стільці та поклав голову на руки, заплющивши очі. У кімнаті панувала абсолютна тиша. Довго.

— Але... — зрештою залунав жіночий голос, я не міг упізнати її, — може, хтось має інший досвід, але я не пригадую, аби ти був хуліганом, Річарде.

— І я теж, — докинув чоловічий голос. — Інші були, але не ти.

Вони знущаються наді мною? Я прибрав долоні з обличчя. Але ні, всі вони дивилася на мене зі, здавалося, дружньою серйозністю.

— Ти знаєш, чому ніколи нікого не ображав? — запитав Джек Товстун. — У тебе не було часу, ти завжди сидів у бібліотеці з місис Циммер і постійно читав.

Усі засміялися.

— Вибач, Річарде, — з усмішкою мовив Оскар. — Ти, мабуть, не був таким вже негідником, як тобі б цього хотілося. Але так, мабуть, працює наша пам’ять.

Ще гучніший сміх. Полегшення. Ну, принаймні це розвіяло незручну атмосферу, яку я вочевидь створив. Я ковтнув. Усміхнувся. Уже збирався щось сказати, коли Джек підскочив на своєму стільці та склав руки рупором перед ротом:

— Час веселитись!

Наступної миті всі вже були на ногах, залунала музика, і ми кинулися танцювати під улюблені хіти нашої молодості. Усі мінялися партнерами після кожної пісні, але не Оскар, який зазіхав на Карен. Я танцював, ніби божевільний, під впливом шампанського, місячного сяйва, збентеження від мого погано оціненого зізнання та щирої радості й полегшення від того, що усі ці роки я відчував вину абсолютно безпідставно. Чесно кажучи, я був не певен, хто саме неправильно пам’ятає минуле — я чи решта класу, але моя поведінка вочевидь ні на кого не справила тривалого враження, а це само собою вже варто було святкувати!

Не знаю, як довго я танцював. З мене стікав піт, і я танцював із дівчиною, яку лише трохи впізнавав, але вона дивилася на мене таким очевидно хтивим поглядом, аж я запідозрив, що ми знали одне одного краще, ніж мені пригадувалось. А втім, тоді я не дивився ні на кого, окрім Карен, чи не так? Не знаю, чи та дівчина читала мої думки, але, коли музика змовкла і ми раптом опинилися лицем до лиця у раптовій тиші, вона із зухвалою посмішкою гучно та чітко сказала:

— Сарай.

Я усміхнувся та непевно кивнув.

— Ні! — Вона недовірливо засміялася. — Чорт забирай, ти не пам’ятаєш! Сарай! Ти, я і... сіно?

Я і далі всміхався.

— Як мене звуть? — агресивно запитала вона.

Здавалось, ніби усмішка моя до мене приклеєна. Я ковтнув.

Тепер її сміх звучав гірко.

— Знаєш що, Річарде Гансен? Ти справжній...

— Рита.

Вона схилила голову й подивилась на мене.

— Тебе звати Рита, — сказав я.

Її обличчя розслабилось, і з її усмішки я бачив, що вона все мені пробачила.

Знов заграла музика. То була перша повільна пісня вечора, балада, і Рита цілеспрямовано прямувала до мене, коли між нами пройшла постать. То була Карен.

— Гадаю, це мій, — мовила вона, дивлячись на мене і навіть не помічаючи Риту.

— Гадаю, вона має рацію, — сказав я Риті й узяв Карен за руку.

Незабаром ми вже кружляли підлогою в простому танці «два вперед, один назад», поки солодка балада линула з колонок.

— Хоробро було з твого боку виявити свої почуття, — мовила Карен. — Розповісти усім, якими ти пам’ятаєш свої шкільні роки.

Я відповів:

— Навіть якщо ніхто не пам’ятає їх такими, якими пам’ятаю я?

— Будь-який досвід суб’єктивний. Не забувай, що ти чутливий, будь-що, націлене на тебе, мало сильний вплив. І ти переніс цю чутливість на інших, ти припустив, що на них так само сильно вплинули ті значно менші речі, які вчиняв до них тих.

Я відчував її м’яку долоню у своїй, вигин її спини, тепло, що випромінювало її тіло, хоч я і тримав її на пристойній дистанції. Чи міг я також розповісти правду про решту? Чи був я настільки сміливий?

Пісня закінчилась, а Карен сперлась чолом мені на плече.

— Сподіваюсь, вони увімкнуть ще одну повільну, — прошепотіла вона.

Її бажання здійснилося.

Десь посеред третьої балади я притягнув її до себе. Не надто близько, лише трохи, але вона подивилася на мене, усміхнулась та, схоже, щось збиралася сказати, коли це сталося. Кімнату зненацька освітив величезний спалах. Він долинув з вікон високо на стінах, синювате світло, яке, здавалося, освітлювало все, тож на якусь мить я побачив рентгенівський знімок голови Карен, форму її черепа, порожні очниці, зуби, які жахливо шкірились. А тоді все зникло, і залунав глибокий, майже стогнучий гуркіт грому. Карен підійшла ближче і я заплющив очі, вдихаючи її запах. Ще гуркіт, цього разу вже ближче. Я відчув, що Карен мене відпустила, а коли розплющив очі, то зрозумів, що музика змовкла, а у спортзалі темно, хоч в око стрель.

— Коротке замикання, — мовив хтось.

Темрява мантією-невидимкою лежала навколо нас. То був наш шанс. Але коли я простягнув руку до Карен, її вже не було. Хтось засвітив запальничку та кілька свічок, а через