Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

Сторож.

Оскар, Гаррі Купер (лисий хлопець, якого я пам’ятав, бо волосся в нього випадало вже тоді, а ще з тієї причини, що він був навіть більшим мудаком, ніж я) і я пішли зі сторожем у підвал. Відчувався запах горілого металу, і коли сторож відчинив великий блок запобіжників, з нього у світлі ліхтарика здійнялася хмарка диму. Я подивився на покручені, почорнілі запобіжники та перемикачі. Але щось віддалено знайоме було в ароматі, а не у видовищі. Ніби як з тією дівчиною із закоханим обличчям, з якою у мене було щось, що я мав би пригадати, але не міг.

— Сьогодні світла тут уже не буде, — сказав сторож. — І вечірки теж.

— Ми маємо свічки, — мовив Оскар.

— Ви ж бачите, що тут було загоряння, — відповів сторож. — Не можна, щоб у школі хтось був, якщо існує вірогідність, що десь тут тліють дроти, ви ж це розумієте, правда?

Ми повернулися до спортзалу, де Оскар став на стілець і оголосив, що має добру та погану новини. Погана новина полягала в тому, що у школі вечірку продовжувати не можна.

— Добра ж новина... моя дружина повезла дітей до бабусі на вихідні, — мовив він, а я помітив, що у його голосі лунає нотка хвалькуватості. — А це означає, що я вдома один, і ми можемо...

Його заглушили радісні вигуки.

Уже було близько півночі, і на парковці біля школи ми втискалися в автівки тих, хто приїхав на вечірку своїми машинами. Здавалося, нікого не турбує той факт, що ніхто із водіїв не був абсолютно тверезим, усі знали, що шериф Баллантайна у суботу ввечері має важливіші справи, ніж полювати за п’яними водіями.

Я сів у електричний позашляховик, який їхав із гудінням, й опинився затиснутий між Гаррі Купером та Ритою. Тоді я зрозумів, наскільки виснажений. Минув уже цілий довгий день відтоді, як я прокинувся у місті, тож я замислився, чи не дарма я вирішив погодитися на вечірку замість того, аби поїхати додому до своєї дитячої спальні. Натомість я сидів, заплющивши очі, та думав про те, що Карен теж там буде, і відчував, як підкочує нудота, коли машина пригальмувала, доїхавши до звивистої дороги. Я чув хрускіт гравію під колесами та здавлене «Ого!» Гаррі Купера, скрип відчинення брами, а тоді більш обережний хрускіт. Потім ми зовсім зупинилися.

— От і приїхали, — мовив водій. — Де випивка?

Я відчув, як послабився тиск тіл, а у відчинені з обох боків дверцята влетіло м’яке, грозове повітря. Я розплющив очі й виліз із машини, сподіваючись, що свіже повітря розбудить мене та заспокоїть мій підступаючий головний біль. Я випрямив спину й подивився на будівлю переді мною. Я відчув, як кров у моїх венах перетворилася на лід. Я мав би зрозуміти. Будинок був цілковито новий, перебудований з нуля, чи так принаймні здавалося. Але вони, мабуть, використали оригінальний архітектурний план чи старі фотографії.

— Ти йдеш, містере Письменник? — гукнула Рита.

— Авжеж, — відказав я.

Мушу визнати, дуба я не бачив, але сходи, великі вікна, крила — усе було таке саме, як і раніше, навіть диявольські ріжки на фронтоні даху. Я знову опинився на Дорозі Дзеркального лісу, 1. Перед Нічним будинком.

Я увійшов у велику залу. На блискучій білій мармуровій підлозі стояло чорне піаніно та скляний столик, на якому було приблизно двадцять келихів уже, вочевидь, змішаних коктейлів зі скибочками лимона в них. Меблі стояли групками, ніби у готельному лобі, а не в будинку. Таке враження тільки підсилювала кришталева люстра, що нависала над усім.

Я взяв напій, шукаючи її у натовпі.

— Мушу визнати, Оскар-молодший молодець, — сказав поруч зі мною Гаррі Купер. Він поставив келих, який уже осушив, та узяв новий. — Якщо не враховувати того, що у джині з тоніком мусить бути лайм, а не лимон. — Він подивився на мене, ніби очікував, що я долучуся до класичної суперечки. Але я не відповів, відвів від нього погляд і знову роззирнувся кімнатою. Нарешті я знайшов Карен, вона йшла до коридору, що вів до лівого крила. Чи радше Оскар тримав її за руку, і скидалося більше на те, що то він тягне її у тому напрямку.

— Карен! — гукнув я.

Вона озирнулася.

— Оскар дуже хоче показати будинок, — з покірним виразом обличчя засміялась вона.

— Чудово! — виголосив я.

Проковтнути свою гордість та решту напою мені вдалося легше, ніж мало би, і я побіг за ними.

— Не проти, якщо приєднаюся? — запитав я.

— Звісно ні, — сказав Оскар не дуже переконливо та не обертаючись до мене.

Ми увійшли в коридор, який був завішаний зображенням яхт, автівок та, як я припускав, Оскарової дружини і дітей.

— Гостьова кімната, — мовив Оскар, відчинивши двері.

— Прекрасна, — сказала Карен.

Ми рушили далі. Інші двері. Ще одна гостьова кімната. І далі.

— Те, що ти зробив із будинком, вражає, — мовив я, переважно просто для того, аби щось сказати. — Бо ж він згорів вщент, чи не так?

— Не знаю щодо вщент, — відказав Оскар. — Це правда, в нього втрапила блискавка, і вогонь трохи пошкодив його, але він був порожній.

— Річард питає... — сказала Карен, повернувшись до мене, ніби прохаючи дозволу, — ...тому що він писав про будинок, що згорів ущент в одній зі своїх книжок. Будинок той був трохи схожий на цей.

— Правда? — не сповільнившись, спитав Оскар. — Мушу визнати, я не читаю таких фентезійних історій. Вибач, Річарде. — Він обернувся та поклав долоню мені на руку. — Я не маю на увазі, що вони мало вимагають від автора. Ну тобто ти, звичайно, влучив у те,