Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — Ні, ну ти як скажеш дурню. Для мене він не зовсім підійде, а ось для тебе такий хороший буде.

  — Так, Віро, домовмось. Якщо ти не хочеш зі мною посваритися, то не пропонуй мені непойми кого. Я сама розберуся. І як вийду заміж, то скажу тобі.

  — Добре, добре, зрозуміла. Як хочеш, я хотіла як краще для тебе.

  — До речі, про "як краще для мене", а ти не знаєш випадково, як там наші всі з села? Бо я так нікого й не бачила в соціальних мережах.

  — Що цікаво, що з Максимом?

  — Ну не так із Максимом, як із Данилом. Я ж його номер телефону знаю, але подзвонити якось незручно. Я ж не знаю, що він та де він, фотографій нових давно не було. Може, він уже й помер...

  — Ну я не знаю, то ж твої були наречені, ти з ними й розбирайся. Якщо щось дізнаєшся, розкажеш потім, бо мені теж цікаво. Хто де і чим займається.

  — Добре, я подумаю, як так культурніше запитати, може ще й до якогось свята присвятити. Ладно, бувай, а то мені вже час бігти.

  — Бувай, — сказала вона і поклала слухавку.

  Після нашої з нею розмови я почала багато думати про Данила. Міркувала про те, чому він мені не пише, невже йому не цікаво дізнатися, що зі мною? А може, він думає, що я одружена, тому й не пише? Чи коректно буде написати йому першою і поцікавитися, де він? Я місяць ходила та думала про Данила. Навіщо — не знаю. Але це вже стало моєю нав'язливою ідеєю дізнатися, як у нього справи. При цьому написати першою я чомусь не могла. Якось на одній із зустрічей Даринка помітила, що я десь подумки далеко, і запитала:

  — Леля, а що з тобою? Ти вже кілька тижнів ніби в іншому світі думками. Стала неуважна. Я б сказала, що ти закохалася, але знаю, що ні.

  — Та є одна справа, яку я не можу ніяк вирішити. Ну, як справа... Вірніше, ніяк не можу наважитися написати одній людині.

  — О, це цікаво. А хто це така людина? — почала цікавитися Даринка.

  — Ну, був хлопець, друг з дитинства, з яким я деякий час зустрічалася. Ось і не можу наважитися дізнатися, як і де він зараз. До того ж може, він одружений, і це буде незручно. Не хочу його підставляти перед дружиною.

  — А він тобі не телефонував? Не писав за цей час?

  — Та ні, останній раз ми з ним спілкувалися років сім тому.

  — Тю, дивно. А чого ти раптом про нього згадала?

  — Та не знаю, чомусь здається, що непогано було б із ним одружитися. Тоді я трохи поспішила, поводилася не зовсім правильно. Але з часом бачу, що він гарний чоловік, хоча, на жаль, не мій. А з іншого боку, ми вже дорослі, нагулялися. Може, й стосунки в нас були б глибші та кращі. А взагалі не знаю, чому мене на нього так "повело". Наче якесь запаморочення розуму.

  — Ну дивись, скоро великодні свята, це якраз буде привід йому написати. Немає нічого страшного, якщо ти його привітаєш зі святом, як старого друга. А вже залежно від його відповіді подивишся, що писати далі.

  — Ну так, ти, мабуть, маєш рацію. Ладно, подивимось. Давай вже не про нього, а то ще й розплачусь.

  Як я не намагалася не думати про нього, нічого не виходило. Напередодні свят мені наснився сон, який усе змінив і змусив мене остаточно вирішити йому написати. У тому сні я була разом із Данилом у нашому рідному селі, але ми були трохи старшими. Ми стояли біля його двору, по один бік паркану, а його бабуся з мамою — по інший. Дивно було бачити його бабусю, адже вона давно померла, і ще дивніше — розмовляти з нею. Але найнеймовірніше було те, що вона кликала його додому, казала, що вже час, а я просила її відпустити його ще трохи побути зі мною. Я відчувала, що ще не показала йому всього, що хотіла. Я пообіцяла їй, що коли ми закінчимо, я його обов’язково приведу.

  Прокинувшись, я була сама не своя. Мене переслідувало відчуття, що з ним могло щось трапитися. Але що саме — я не знала.

  Нарешті я дочекалася свят. Душа наповнилася приємним трепетом від думки, що у мене є можливість написати йому — Данилу. Приблизно о десятій я написала привітання у месенджер. Я з нетерпінням чекала на його відповідь. Згадала, як десять років тому, з таким же хвилюванням, я вперше наважилася написати йому. Тоді це було таке ж тремтіння від невідомості, така ж тривога, наче серце калатало в очікуванні кожного нового повідомлення. А що, якщо і цього разу все складеться так само? А що, якщо я знову відчуваю те, що здавалося, вже давно залишилося в минулому?

  Час тягнувся неймовірно довго. Кожну хвилину я перевіряла телефон, вдивляючись в екран, сподіваючись побачити повідомлення від нього. Десь після обіду прийшло коротке, але довгоочікуване повідомлення:

  “Привіт, дякую. І тебе зі святом.”

  Данило завжди був небагатослівним, а зараз — тим паче. Я вже доросла жінка, яка більше не боїться робити кроки вперед. Втрачати мені вже нічого, і, можливо, саме тому я вирішила зробити те, на що не наважувалася стільки років — спробувати поговорити з Данилом, хоча б у листуванні.

  Почекавши хвилини три, я почала ставити йому питання в листуванні, і він відповідав. У нас зав'язалася більш-менш зрозуміла розмова давніх друзів.

  — Як взагалі справи?

  — Відносно добре. Зараз проходжу медичний огляд, але вже все гаразд.