Читати книгу - "Ілюзорний світ кохання, Тея"

  — А коли ти отримав травму? Приблизно місяць тому?

  — А чому ти вирішила, що місяць тому?

  — Не питай чому, але мені останнім часом сняться дивні сни. Іноді про незнайомих людей, іноді про знайомих. Я не можу їх контролювати. І ось приблизно місяць тому, точно не пам'ятаю, наснилося, що я тебе відпросила у твоєї бабусі, щоб ти погуляв зі мною ще трохи.

  — Помирати поки не збираюсь. Але дивний сон.

  — Ну, майже так ти мені сказав у останньому сні.

  — Поки все добре. Бувай.

  — Бувай.

  Це і була вся наша розмова в листуванні за останні десять років. Він, як і тоді, був не багатомовним. Я не могла зрозуміти, чи це тільки зі мною, чи він узагалі не дуже балакучий. Після цього короткого спілкування мені стало легше. По-перше, я зрозуміла, що з Данилом поки що все добре. По-друге, я усвідомила, що між нами вже нічого не може бути, як колись у дитинстві. Адже якби я була йому потрібна, він би хоч інколи цікавився моїм життям. І з цим доведеться якось змиритися. Але як? Я поки не знала.

  Як завжди, за своєю доброю звичкою, я відзвітувала Вірі, відправивши їй повідомлення:

  “Привіт. Спілкувалася з Данилом, у нього все добре. Для мене він уже прочитана книга.”

  У відповідь я отримала від неї повідомлення:

  “Привіт. Зрозуміла. Думай, як знайти Максима.”

  Свята закінчилися, і я повернулася до свого повсякденного життя.

  Одного разу мені не спалося, була майже одинадцята ночі, коли задзвонив телефон. Я взяла його в руки, подивилася на екран — номер не визначений. “Ой, зараз такі часи, що може трапитись будь-що і з ким завгодно,” — подумала я й підняла слухавку.

  — Привіт, ти мене впізнала? — почула я чоловічий голос.

  — Ні, а хто це? — не розуміючи, що відбувається, запитала я. На шахраїв начебто не схоже, вони такі питання не ставлять.

  — Це я, Максим! — радісно пролунав голос у трубці.

  — Який Максим? — запитала я, трохи здивовано.

  — Ну ти що, не приколюйся. Ми зустрічалися з тобою в дитинстві.

  Я на мить замислилась, а потім спогади почали потроху прокидатися.

  — Ну, припустимо, згадала. А де ти взяв мій номер телефону?

  — У Фейсбуці знайшов твою сторінку, а там твій номер вказаний, тому вирішив зателефонувати.

  — А що сталося? Тобі потрібна якась допомога? Волонтерів?

  — Ні. Просто згадав тебе, захотілося... Ну, ти розумієш. Я ж тебе так кохав тоді, а ти мене? — несподівано запитав він.

  Я на мить замислилась, не розуміючи, чому цей дзвінок із минулого виринув зараз, через стільки років.

  — А навіщо ти згадуєш ті часи? Це було більш як 20 років тому.

  — Я недалеко від твого міста, давай зустрінемося.

  — Навіщо? — холодно запитала я, намагаючись зрозуміти, що насправді відбувається.

  — Ну що ти, не дури, я хочу тебе, — почав наполягати він.

  — Сподіваюсь, лише побачити? — тут я згадала, як колись знущалась з нього, і якось само собою знову почала жартувати.

  — Ні, не тільки. Давай будемо коханцями.

  — А що твоя дружина скаже стосовно цього? — запитала я, трохи жартуючи.

  — Дружина нічого не скаже. Навіщо їй про це знати?

  — У тебе що, незакритий гештальт, і тепер він виліз назовні? Ти не вгамуєшся, доки ми не переспимо? — продовжила я іронізувати.

  — Що ти така умна. Завжди щось як скажеш, що хрін зрозумієш. Я ж тебе кохав, одружитися хотів, а ти була така… — продовжував Максим.

  — Яка така?

  — Така високомєрна. Ти завжди з мене ржала, а я тебе так кохав.

  Я не стрималася й посміхнулася.

  — Максиме, ти такий кумедний. Ти справді думаєш, що я 20 років чекала твого дзвінка, щоб ти запропонував мені бути коханкою? — можливо, я трохи лукавила, бо іноді думала про нього, але хіба це важливо тепер? — І ти думаєш, що я зараз з радістю побіжу до тебе в якісь поля?

  — Так.

  — Ні, — відповіла я, почуваючись якось дивно. — Навіщо ти мене так ображаєш? Ти ж навіть не знаєш, як я жила весь цей час.

  — Я ж тебе любив, одружитися хотів, — повторював він, як заїжджена платівка.

  — Але одружився з іншою. Чому?

  — Ти неприступна була...

  — Що, розбилося кохання об закриті двері?

  — Ти знову з мене знущаєшся, не приколюйся, не починай…

  У його голосі було стільки болю і водночас неусвідомленого бажання повернути те, що вже давно зникло. Цей дзвінок нагадав про ті часи, коли життя здавалося простішим, а майбутнє — сповненим надій. Але тепер, через стільки років, усе це здавалося далеким і недосяжним, ніби з іншого життя.