Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Містер Картнер і Джонсон увійшли в будинок після важкого дня, обидва виглядали змученими, але одразу ж завмерли на порозі. Їх погляди впали на диван у кухні, який тепер виглядав зовсім інакше. Невеликі подушки з яскравими написами «Merry Christmas» гармонійно прикрашали його, створюючи відчуття затишку і тепла. Світло від гірлянд на поручнях сходів мерехтіло, додаючи особливого шарму всьому простору.

— Що тут сталося? — тихо запитав Джонсон, дивлячись на диван і оточення з подивом.

— Виглядає, наче ми зайшли в інший дім, — додав Картнер, оглядаючи святкові прикраси.

З кухні долинали аромати свіжої випічки, і вони одразу рушили в її бік. Там, на дивані, обкладена подушками, зручно розташувалася Роуз. Вона була в простій, затишній піжамі, тримаючи в руках книгу. Її волосся було зібране в недбалий пучок, а на обличчі виднілася легка усмішка. Вона виглядала спокійною, зануреною в читання.

— Що ви зробили з нашим будинком? — запитав Картнер, підходячи ближче і дивлячись на неї з недовірою, але в його голосі прозвучала прихована усмішка.

Роуз підняла голову від книги, подивилася на них і відповіла з легкою насмішкою:
— Потрібно ж якось створювати святковий настрій. Ви двоє виглядаєте так, наче вже забули, що таке Різдво.

— Ну, це точно несподіванка, — пробурмотів Джонсон, оглядаючи прикраси.

— Сідайте, відпочивайте, — сказала вона, киваючи на стільці. — Я напекла печива і зварила суп. Вам обом точно потрібно щось гаряче.

Картнер і Джонсон переглянулися, наче вирішуючи, як реагувати на цю нову, домашню версію Роуз. Нарешті, Картнер зітхнув і сів за стіл, а Джонсон вмостився поруч.

— Ну, якщо вже святковий настрій, то нехай буде по-справжньому, — сказав Картнер, нахиляючись, щоб взяти шматочок печива.

Роуз усміхнулася, дивлячись, як вони обидва трохи розслабляються. Хоч на мить вона змогла забути про тривоги і створити щось світле навколо.

Роуз закрила книгу, коли побачила, як чоловіки з апетитом беруться за печиво. Атмосфера стала теплою, навіть затишною, що було рідкісним явищем в їхньому домі, враховуючи всі події останніх днів.

— Ви обоє виглядаєте так, ніби провели цілий день у пеклі, — сказала вона з легкою усмішкою, підіймаючись з дивана. — Суп, до речі, вже гарячий. Зараз подам.

Картнер підняв погляд і уважно подивився на неї:
— Роуз, ти сама все це зробила? Прикраси, ялинка, навіть подарунки…

— Ну, ви ж залишили мене вдома. Чимось треба було себе зайняти, — відповіла вона з іронією, розливаючи суп по тарілках.

Джонсон, тримаючи шматочок печива, додав:
— Ти, схоже, маєш талант не лише до розслідувань. Можливо, ти ще й професійний декоратор?

Роуз лише хмикнула й поставила перед ними тарілки з супом.
— Якщо ви хочете відпочити від справ, рекомендую спробувати повечеряти без жодного слова про роботу чи злочини.

— Домовились, — відповів Джонсон із легким усміхом, опускаючи ложку в суп.

Картнер трохи повагався, але теж кивнув:
— Гаразд. Хоча б раз повечеряємо без напруги.

Роуз сіла поруч із ними, спостерігаючи, як чоловіки починають їсти. Вона відчула легке задоволення від того, що змогла хоч трохи полегшити їхній день.

Коли вечеря закінчилася, Джонсон піднявся і звернувся до Роуз:
— Дякую за вечір. Було несподівано, але дуже приємно.

— Будь ласка, — відповіла вона, прибираючи зі столу.

Картнер залишився сидіти, спостерігаючи за тим, як Джонсон збирався йти. Його погляд був задумливим, майже невдоволеним, але він нічого не сказав. Коли Джонсон попрощався і вийшов, Роуз помітила, що Картнер виглядає незвично тихим.

— Щось не так? — запитала вона, нахиляючись, щоб забрати його тарілку.

— Ні, все добре, — відповів він, хоча його тон натякав на інше.

Вона лише знизала плечима й продовжила прибирати. Картнер залишився сидіти за столом, дивлячись на ялинку. Щось у цьому вечорі залишило в ньому неспокій, але він не міг це пояснити.

Роуз закінчила прибирати зі столу, витерла руки рушником і побачила, що містер Картнер усе ще сидить за столом, дивлячись на ялинку, яка сяяла вогниками. Її трохи збентежило його мовчання, тому вона вирішила порушити тишу.

— Ви вперше так довго дивитеся на ялинку. Вона вас зачарувала? — спитала вона, перехиляючи голову набік.

Картнер підняв погляд на неї, на його обличчі з’явилася легка усмішка, хоча очі залишалися задумливими.
— Просто думаю, як дивно… У цьому домі майже не було святкової атмосфери вже багато років. Ти змінила це всього за один день.

Роуз усміхнулася у відповідь і сіла на стілець напроти нього.
— Свята — це не просто прикраси. Це про те, щоб відчути тепло і затишок, навіть якщо навколо хаос. Я подумала, що трохи радості нам усім не завадить.

Картнер кивнув, але залишився замисленим. Роуз вирішила розрядити атмосферу:
— Ви сьогодні добре попрацювали? Ті два тіла… Як усе пройшло?

Його обличчя трохи потемніло.
— Все вказує на те, що це справа рук нашого маніяка. Схожі написи, такий самий стиль. Джонсон працює над деталями, але… цього разу я відчуваю, що ми щось упускаємо.

Роуз ледь помітно стиснула губи. Їй хотілося запропонувати свою допомогу, але вона знала, що він наполягав на тому, щоб вона залишалася вдома.

— Ти правда віриш, що я нічим не можу допомогти? — несподівано запитала вона, дивлячись прямо йому в очі.

Картнер трохи вагався перед тим, як відповісти:
— Я вірю в тебе, Роуз. Але зараз… це більше про безпеку. Ти сама бачила те повідомлення. Цей маніяк знає, хто ти. І я не можу допустити, щоб ти стала його наступною мішенню.

Її серце стиснулося від цих слів. Вона знала, що він каже правду, але відчувала себе безсилою.

— Я ненавиджу сидіти склавши руки, коли знаю, що могла б щось зробити, — сказала вона, опустивши погляд.

Картнер нахилився ближче, його голос став м’якшим:
— Твоя безпека важливіша за все інше. Пообіцяй мені, що ти не будеш ризикувати.

Роуз подивилася на нього й зрозуміла, наскільки він серйозний. Вона кивнула.
— Добре, обіцяю.

Картнер відкинувся на спинку стільця й розслаблено видихнув.
— Дякую.

Між ними знову запала тиша, але цього разу вона була спокійною. Роуз знову подивилася на ялинку.
— Знаєте, іноді хочеться, щоб усі ці проблеми зникли, як тільки вимикаєш світло на ялинці. Але це ж життя, правда? — сказала вона з легкою усмішкою.

Картнер кивнув і теж подивився на вогники.
— Правда. Але, може, ми зможемо зробити це життя трохи кращим, хоча б для тих, хто навколо нас.

Роуз схилила голову, задумавшись над його словами. У цей момент вона відчула, що між ними виникла нова глибина розуміння, яка не потребувала слів.