Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Мендель зітхнув. «Міріям», — повторив він. Вона стояла перед ним у золото-жовтій шалі, із синьо-чорним волоссям, спритна і легкостопа, юна газель. У неї були його очі. «Я був поганим батьком, — сказав Мендель, — і з тобою зле обходився, і з нею. А тепер її втрачено, жодна медицина їй не поможе». — «Ми підемо до неї, — сказав Менухим. — А я, батьку, хіба мене не вилікували?»

Так, Менухим мав рацію. Людині ніколи не досить, сказав собі Мендель. Щойно пережив диво — і вже не терпиться наступного. Зачекай, зачекай, Менделю Зинґере! Поглянь-но, на кого перетворився Менухим, цей калічка. Вузькі його долоні, розумні його очі, ніжні його щоки.

«Йди спати, батьку!» — сказав син. Він клякнув на підлогу і стягнув із Менделя Зинґера старі чоботи. Розглянув підошви, потріскані, із зазубринами на краях, жовті поцировані верхи, обчовгані, облізлі халяви, діряві шкарпетки, поторочені штани. Він роздягнув старого і вклав його в ліжко. А потім вийшов із кімнати, взяв із валізки книжку, повернувся до батька, сів у крісло-гойдалку коло ліжка, засвітив невеличку зелену лампу і почав читати. Мендель удавав, що спить. Син відклав книжку і сказав: «Ти думаєш про Міріям, батьку! Ми навідаємося до неї. Я покличу лікарів. Її вилікують. Вона ж іще молода! Засинай!» Мендель затулив очі, але не заснув. Він думав про Міріям, слухав незвичні звуки світу, відчував крізь заплющені повіки нічне палахкотіння ясного неба. Він не спав, але йому було добре, він відпочивав. Із притомною головою спочивав він на ложі сну і чекав ранку.

Син наготував йому купіль, одягнув його, посадив у машину. Вони довго їхали галасливими вулицями, вони виїхали з міста, їхали довгим і широким шляхом, на узбіччі стояли дерева в бруньках. Двигун ясно гудів, на вітрі тріпотіла Менделева борода. Він мовчав. «Хочеш знати, куди ми їдемо, батьку?» — спитав син. «Ні! — відповів Мендель. — Не хочу нічого знати! Хоч куди б ти поїхав — завжди добре».

І вони потрапили у світ, де м'який пісок був жовтий, широке море синє, а всі будинки білі. На терасі перед одним із таких будиночків, за маленьким білим столичком, сидів Мендель Зинґер. Він сьорбав золотисто-брунатний чай. На його згорблену спину світило перше тепле цьогорічне сонце. Дрозди вистрибували біля самих його ніг. Їхні побратими тим часом цвірінькали перед терасою. Морські хвилі м'яким, рівномірним прибоєм плюскотіли на узбережжі. У блідо-синьому небі стояло кілька білих хмаринок. Під цим небом Мендель ладен був повірити, що Йона колись знайдеться, а Міріям повернеться додому, «гарніша за всіх жінок світу», зацитував він подумки. Сам він, Мендель Зинґер, у похилому віці увійде в прихильну смерть, оточений багатьма внуками й «насичений життям», як написано в Книзі Йова. Він відчув дивне і заборонене бажання скинути картуз зі старого репсу і дозволити сонцю посвітити на свій старий череп. І вперше в житті Мендель Зинґер із власної волі оголив голову, так як робив це досі лише в урядових установах і коли вмивався. Ріденькі, кучеряві волосинки на його лисій голові ворушив весняний вітерець, як химерні тендітні рослини.

Так Мендель Зинґер вітав світ.

Якась чайка срібним пострілом із неба влетіла під тент тераси. Мендель спостерігав за її стрімким летом і примарним білим слідом, який вона залишила по собі в небі.

Тоді син сказав:

«Наступного тижня я поїду в Сан-Франциско. На зворотному шляху ми ще десять днів граємо в Чикаґо. Гадаю, батьку, за чотири тижні ми зможемо поплисти до Европи!»

«А Міріям?»

«Я ще сьогодні з нею побачуся, поговорю з лікарями. Все буде добре, батьку. Може, навіть заберемо її із собою. Можливо, в Европі вона одужає!»

Вони повернулися до готелю. Мендель зайшов до кімнати свого сина. Він був втомлений. «Ляж на канапу, поспи трохи, — сказав син. — За дві години я повернуся».

Мендель слухняно вклався. Він знав, куди йде син. До сестри йде він. Він чудова людина, на ньому печать благословення, він зцілить Міріям.

Мендель побачив велику фотографію в іржаво-брунатній рамці на невеличкому туалетному столику. «Подай-но мені цю знимку!» — попросив він.

Він довго її розглядав. Він бачив молоду біляву жінку в ясній сукні, ясній, як день, вона сиділа в саду, яким блукав вітер, ворушачи кущами на краях грядок. Двоє дітей, дівчинка і хлопчик стояли коло маленького візочка з упряженим віслючком, що в деяких садах слугує забавковим способом пересування.

«Хай благословить її Господь!» — проказав Мендель.

Син пішов. Батько залишився на канапі, фотографію він обережно поклав коло себе. Його втомлений погляд поблукав кімнатою до вікна. Зі своєї низької отоманки йому було видно зубчастий безхмарний виріз неба. Він іще раз узяв знимку. То була його невістка, Менухимова дружина, то були його внуки, Менухимові діти. Коли він уважніше придивився до дівчинки, йому здалося, що він розгледів у ній Дебору в дитинстві. Померла Дебора, чужими, потойбічними очима бачить вона, можливо, це диво. Із вдячністю пригадалися Менделеві її молоде тепло, яке він колись смакував, її рум'яні щоки, її напіввідкриті очі, що світилися в темряві любовних ночей, вузькі, звабливі світелка. Дебора померла!

Він устав, підсунув до отоманки фотель, поклав на нього фотографію і знову ліг. Повільно затуляючись, його очі забрали із собою в сон усю блакитну радість неба і обличчя нових дітей. Поряд із ними з брунатного тла портрета виринули Йона і Міріям. Мендель заснув. Він відпочивав від тягаря щастя і величі див.

Фальшива вага

Історія одного айхмістра

І

Був собі колись у Золотогродському повіті один айхмістр, себто інспектор мір і ваг, і мав він на ім'я Ансельм Айбеншютц. Його завдання полягало в тому, щоби перевіряти міри, ваги і важки в купців усього повіту. Отож через певні проміжки часу Айбеншютц їде від однієї крамниці до іншої та перевіряє лікті, і ваги, і важки. Супроводжує його вахтмістр