Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

Відкривши очі я на мить подумала, що ключ мене не переніс. Мої ноги наполовину були у воді, а червона сукня Варіона вся була брудна в піску та ще й з дірками, як памʼятка про нещодавню битву. 

Я піднялась на ноги. 

Та переді мною був не океан, а невеличке озеро, яке світилось містичним сяйвом. Я милувалась цим озером, але всередині відчувала дивну напругу наче за мною хтось стежить. 

Повернувшись побачила тихий і безлюдний луг, з покритою інеєм травою, що миготіла під світлом сонця на світанку. 

Я точно не в Люксорії. Але де ж?

Легкий вітерець тріпотів сухими квітами, але в його шелесті не було звуку життя. Це місце виглядало забутим, таким, що ніколи не пізнало тепла людської присутності.

Я вилізла з води та першим ділом направила свою магію на висушення тіла та сукні. Я змінила свій одяг на щось більш підходяще для ознайомлення з місцевостю.Темно-зелені обтислі штани, які не заважають рухатися. Високі чоботи на пласкій підошві, зручні для пересування по нерівній місцевості та легка сорочка, накинена під шкіряний корсет, щоб додати захисту.

- Ти виглядаєш такою спокійною, але в цьому місці ніхто не залишається спокійним.

Я почула голос наче нізвідки та різко встала на ноги. Я поверталась на всі боки та потрібно було дивитись вгору.

У сяйві, немов блискавка, що раптово освітила ніч, спалахнула маленька фея. Її крила іскрилися, як дорогоцінне каміння, а світло, що її оточувало, здавалося живим, переливаючись всіма відтінками зеленого та золотого. В ту мить вона почала змінюватися — її тіло видовжувалося, руки й ноги ставали граційними, а сама фея перетворилася на високу, витончену жінку. Шикарне каштанове волосся феї заколено в обережну зачіску. Обличчя миле, неначе в ляльки. Її шкіра світилася ніжним світлом, а очі блищали, як два сапфіри. Крила зберегли свою легкість, але тепер нагадували прозорі плащі, що розсипалися у повітрі пилком.

- Я Евеліна, — мовила вона усміхаючись, але в її очах проглядався легкий смуток.

- Ліса, — коротко відповіла я, намагаючись оцінити цю загадкову жінку, яка з’явилася з нізвідки.

Евеліна оглянула мене, її погляд затримався на обручці трішки довше ніж на інших частинах, а потім вона різко відвела очі до озера.

- Це місце зачароване, Лісо, - промовила вона дивлячись у воду. - Я тут давно, довше, ніж хотіла б. Знаєш, я ходила в усі боки, намагалася знайти вихід, але мене постійно повертає сюди, до озера. Куди б я не йшла, ноги приводять мене назад, наче якась невидима сила тримає мене тут.

- Чому? — запитала я, відчуваючи, як тривога стискає мої груди.

Евеліна ледь усміхнулася, але в її голосі прозвучала нотка гіркоти.

- Легенда каже, що з цього місця можна вибратися, тільки якщо дізнаєшся правду. Тільки правда дозволяє перетнути кордон цього світу. Але я не знайшла її, як не шукала. Ніде, Лісо. Тут немає підказок, немає відповідей. Тільки це прокляте озеро, яке світиться, наче знущається з мене.

Її слова змусили мене насторожитися. Вона здавалася такою впевненою, але водночас безнадійною. І десь у глибині душі я відчула, що її історія може бути частиною більшого випробування, ніж просто пошуки виходу.

- Тоді ходімо разом, - мовила я рішуче. -  Якщо вихід існує, ми знайдемо його.

Евеліна поглянула на мене здивовано. 

- Разом? — її голос був сумнівним, але в її очах з’явився проблиск надії. — Ти ж не розумієш, наскільки це небезпечно. Єдине місце де нас не чекає загроза це тут біля озера.

- Я готова ризикнути, — відповіла я, торкаючись сумки, в якій був меч та кинджал.

Ми вирушили лугом, де повітря ставало важчим, а небо темніло, ніби насувалася буря. Раптом із тіні дерев почулося моторошне гарчання. Я зупинилася, піднісши руку, щоб Евеліна теж завмерла.

З лісу вийшов звір — величезний, як горгулія, з крилами, що сяяли синім вогнем, і очима, які світилися, немов два місяці. Його тіло було покрите чорними, ніби обсидіан, лусками, а з пащі виривалися клуби диму.

- Тіньовий Вартовий… — прошепотіла Евеліна, схопивши мене за руку. — Він охороняє це місце. Ми не зможемо пройти, я вже намагалась, навіть не могла приспати його.

- Ми маємо спробувати, — сказала я, висмикуючи меч із сумки.

Евеліна з подивом глянула на меч, який виліз з маленької поясної сумки. 

Звір кинувся на нас зі швидкістю блискавки. Я встигла відбити його удар, але від потужної сили мене відкинуло назад. Евеліна закричала, коли звір знову накинувся, розгортаючи крила й випускаючи потік синього полум’я.

Кожен мій удар зустрічався з гострими, мов леза, пазурами. Я ледве встигала ухилятися, але один із ударів звіра я все ж відчула, гаряча кров вмить залила праву руку.

- Лісо! — закричала Евеліна, але я, стиснувши зуби, піднялася на ноги.

Я перемістила меч у ліву руку. У Септемі нас вчили володіти зброєю обома руками, щоб у разі поранення правої можна було продовжувати бій. Та все ж права сторона залишалася точнішою та сильнішою.

Зібравши останні сили, я зробила ризикований маневр — підбігла ближче й різко вдарила мечем по шиї звіра.

Ну ж бо давай, - говорила сама собі. Ми ж в Ацидії змогли вбивати примар цим мечем, ось і химерну горгулью зможу!

Лезо врізалося в його луску, і той заревів, осліплюючи нас яскравим спалахом. Я впала на коліна, задихаючись, і ледь не втратила свідомість, але звір, втративши сили, розчинився в повітрі, залишивши лише тінь, яка розвіялася вітром.

Рука сильно боліла, пульсуючи гострим болем із кожним ударом серця. Кров теплими струмками стікала по зап’ястю, залишаючи темно-червоні плями на траві.

Евеліна підбігла до мене, підтримуючи, щоб я не впала.

- Ти з глузду з’їхала? — прошепотіла вона, але в її очах була не лише паніка, а й повага. — Як ти взагалі вижила?

- Не знаю, — відповіла я, важко дихаючи.

- Тримайся, — сказала вона, порвавши сорочку на моїй цілій руці. Вона старанно обмотала моє зап’ястя, намагаючись зупинити кров.

- Нічого, — пробурмотіла я, намагаючись звестися на ноги. — Це просто подряпина.