Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

- Подряпина? — підвищила голос Евеліна, озираючись на залишки темного пилу, що ще зависав у повітрі після битви. — Ти ледве вижила, а він мало не розірвав тебе на шматки.

Я обперлася на меч, щоб піднятися, відчуваючи, як ноги підкошуються під вагою виснаження.

- Я жива, і цього достатньо, — коротко відповіла я, стискаючи зуби, щоб не видавати, наскільки сильним був біль.

Евеліна похитала головою, але не стала сперечатися. Замість цього вона допомогла мені встати, підтримуючи під лікоть здорової руки.

- Якщо це лише початок, то що ж буде далі? — прошепотіла вона, дивлячись на мене.

- Далі ми знайдемо правду, — твердо відповіла я, хоч у самої серце стискалося від невідомості.

Ми відправились далі по галявині шукаючи вихід. Та Евеліна бачила, що мені все тяжче йти. Я стискала меч лівою рукою, а праву тримала близько тіла та намагалась не показувати болю.

В цьому місці дуже швидко вечоріло, чи це я вже загубилась в часі, відволікаючись лише на свою руку. 

Ми знайшли місце для ночівлі на краю невеликого гаю, де дерева з густим листям утворювали природний навіс. Земля тут була вкрита м’яким шаром моху, що світився у вечірньому сутінковому світлі, неначе маленькі зірки впали з неба.

Поруч протікав струмок із кришталево чистою водою, яка дзюрчала тихо і заспокійливо, хоч її звук здавався трохи химерним — ніби в ньому чулися голоси, що шепотіли на невідомій мові.

Ми розклали вогнище, але воно не горіло яскраво, як зазвичай, а давало м’який сріблястий світ, який не відлякував, а скоріше притягував нічні тіні.

Евеліна зібрала кілька гілок, щоб зробити щось на кшталт постелі, а я просто опустилася на мох, що здавався м’яким, ніби ковдра.

- Це місце… занадто тихе, — промовила вона, поглядаючи на дерева, між якими в глибині миготіли темні обриси, немов за нами стежили невидимі очі.

- Тихе, але безпечне, — пробурмотіла я, намагаючись знайти хоча б трохи спокою, хоч внутрішнє напруження не полишало мене.

Місяць піднімався над лісом, кидаючи примарне світло на галявину, а зорі здавалося, світили тут ближче, ніж будь-де.

Евеліна спритно опустилася біля струмка, кинувши в воду жменю блискучого пилку. Вода вмить засяяла слабким сріблястим світлом, а риби, що метушилися біля поверхні, раптом завмерли і повільно спливли догори черевом.

- Трохи магії ніколи не завадить, — усміхнулася вона, витягаючи з води першу рибину.

Я здивовано підняла брови, спостерігаючи за її легкістю. Вона діяла впевнено, ніби робила це сотні разів.

- Це ти ще не бачила, як я з кабанами вправляюся, — пожартувала Евеліна, помітивши мій вираз.

- Схоже, я зробила правильний вибір, запропонувавши тобі йти разом, — відповіла я, намагаючись посміхнутися, хоч біль у руці і втома накочували з новою силою.

Вона нічого не відповіла, лише усміхнулась. 

Невдовзі кілька сріблястих риб лежали на великому листі, який Евеліна використала, як тимчасову таріль. Її спритність вражала, але в її очах час від часу з’являлася тінь, ніби вона приховувала більше, ніж казала.

Коли ми доїли, я відчула, як втома почала затягувати мене у свої тенета. Проте одна думка не давала спокою. Я поглянула на Евеліну, яка сиділа навпроти, задумливо ворушачи пальцями в полум’ї. Її рухи були неспішними, але погляд залишався зосередженим. 

- Евеліно, як ти опинилася тут? — запитала я, намагаючись звучати безтурботно.

Вона підняла голову, усміхнулась і злегка знизала плечима.

- О, нічого особливого, — почала вона, але її слова були надто легкими, майже неприродними. — Я гуляла лісами Інвідії, збираючи трави, і, знаєш, як це буває… крок сюди, крок туди — і ось я тут.

Отже ми в Інвідії. Королівство, що славиться своїми водами і зеленими лугами, що я й побачила та не встигла це зрозуміти. Батьківщина мого Тома та зустріла вона мене не надто привітно, звісно крім Евеліни. 

- Так просто? — підняла я брову, відчуваючи, що вона ухиляється від відповіді.

- Що ж, — її усмішка стала ширшою, але очі залишались серйозними. — У кожного свої секрети, чи не так?

Я зрозуміла, що випитувати більше сенсу немає. Якщо вона не хоче розповідати, то і не буде.

- Мабуть, ти маєш рацію, — відповіла я спокійно, повертаючись до вогню.

Евеліна помовчала трохи, колупаючись палицею у вогні, а потім вирішила все ж продовжити розмову. 

- А ось ти… ти зовсім не виглядаєш як проста мандрівниця, розумію, що розпитувати звідки ти, немає сенсу. Але скажу, що твоя краса, твоя магія — це вражає. І я не здивуюся, якщо ти полонила не одне чоловіче серце.

Її погляд зупинився на моїй руці, точніше, на обручці. Я помічала, що вона часто дивиться на мою праву руку, перемотану в сорочку.

- Гарна… — вона вказала на перстень. — Ти заручена?

- Так, - відповіла коротко.

- І давно бачила свого коханого? — поцікавилась вона, не відводячи погляду.

Я мовчала, бо не знала, що відповісти. А зізнаватись не хотілось, що за цими випробуваннями в мене часу не було, щоб навіть подумати про Тома, не те, щоб бачитись.  

- Сумуєш? — запитала вона майже пошепки, але я продовжувала мовчати.

Евеліна схилила голову набік і вирішила далі розпитувати. 

- Каміння в твоїй обручці… вони мені здаються дуже знайомими. Це ж Інвідійські кристали, чи не так?

- Так, — відповіла я нарешті. — Мій наречений із цього світу.

- О, — промовила вона задумливо. Її голос став холоднішим, але усмішка залишилась незмінною. — Що ж, цікаво.

Настала довга пауза, яку не порушували навіть звуки ночі. Врешті Евеліна перевела погляд на мене і запропонувала:

- Тобі варто поспати. Сили знадобляться, якщо хочемо знайти вихід, - запропонувала вона. - Та й твоїй руці просто необхідний відпочинок, а без тебе ми далі не впораємось.

- Домовились. Я посплю кілька годин, а ти мене розбудиш, — сказала я, відчуваючи, як мене охоплює невідворотний сон, меч так і не заховала та поставила поруч, щоб в разі чого скористатись. - Якщо почуєш дивні звуки, то не зволікай і відразу виводь мене зі сну.