Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

«Знайшов красуню, — подумала я, із заздрістю роздивляючись модні куртки й пальта дівчат-студенток, — посміятися наді мною вирішив. Та в нього таких, як я, вагон і візок. Чула я, що він жодної спідниці не минає».

Це була правда. Костя мав славу ловеласа й любителя гарних дівчат, особливо білявок. Казали, що жодна з більш-менш симпатичних світлокосих дівчат не минула його уваги.

Костя чекав мене вже на вулиці.

— Проведу, — сказав і майже вирвав у мене з рук сумку.

Ішли мовчки. Дивно, але мовчати з ним було легко. Так мовчки ми дійшли до мого гуртожитку.

— Сумку віддай, — попросила я.

— Навіть на чай не запросиш? — Костя скроїв благальну міну.

— Нє-а, — проспівала я, вихопила сумку й зайшла у двері. У під’їзді гуртожитку притулилася до стіни, намагаючись приборкати стукіт серця і стерти з обличчя дурнуватий щасливий вираз. Костя мені дуже подобався, але я не збиралася здаватися на милість його чарів: внутрішнє чуття підказувало, що нічого доброго із цього не вийде.

Та він виявився впертим хлопцем. Щодня після занять чекав мене під інститутом і проводив до гуртожитку. Ми здебільшого мовчали дорогою, і щоразу я дивувалася, як легко з ним мовчати. Зазвичай мовчання з іншими людьми було вкрай напруженим і неприємним.

Костя вже не напрошувався на чай, але щоразу, коли я щезала у дверях гуртожитку, кричав услід:

— Ти дуже-дуже гарна, Снігова Королево, і все одно колись будеш моєю!

Десь через місяць таких мовчазних проводжань я не витримала й запитала:

— І довго ти будеш за мною ходити?

— Скільки треба — стільки й буду!

— А скільки треба? — здивувалася я.

— Доки ти не скажеш «так» і не станеш моєю дівчиною.

— А, ну це коли рак на горі свисне, — засміялась я, — прощавай.

І, як завжди, помилилася, бо вже через тиждень опинилася з Костею в ліжку.

Того дня стояла просто жахлива погода: мело й віхолило лапатим мокрим снігом, а вітер був такий, що просто з ніг збивав. Я страшенно замерзла у своєму рожевому в плями пальті, яке після декількох раундів прання вже зовсім не гріло, бо пух збився в тоненьку плівочку. Костя, як завжди, проводжав мене до гуртожитку. Побачивши, що в мене губи посиніли від холоду, раптом рвучко притис до себе, обійнявши за талію.

— Снігова Королево, — зашепотів у вухо, — ти не справжня, інакше б не змерзла.

Він сам був у тонкій куртці, і крізь тканину я відчула жар його тіла, жагучого, терпкого, міцного.

Мені раптом здалося, ніби я… тану. Руки-ноги зробилися слабкими, ватяними, я ледве стояла.

— Ага, Снігова Королево, ти танеш, — ніби вгадавши мій стан, прошепотів Костя.

— Нічого подібного, — прошепотіла я у відповідь неслухняними вустами.

Я раптом відчула, що готова стояти отак серед вулиці із цим зеленооким пройдисвітом хоч до кінця життя.

— Пішли до мене, — прошепотів Костя, — тобі потрібно зігрітися. Я недалеко живу.

— Ти місцевий? — здивувалась я, трохи прийшовши до тями.

— Нічого ти про мене не знаєш, — засміявся Костя. — Снігова Королева нічого не знає про одного з найщиріших своїх підданих. Хочеш, розкажу?

— Хочу, — згодилась я, і ми пішли до Кості.

Його велика трикімнатна квартира справила на мене дивне враження. Вона була гарно, зі смаком вмебльованою, із безліччю дрібничок на полицях — скульптурок, фотографій, серветок, які мали б додати затишку. Та затишку не було. Віяло пусткою.

— Розглядаєш мої хороми? — запитав Костя. — Нічого дивитися. Я тут майже не буваю. Працюю в нічну зміну, тож сплю, як випадає можливість, здебільшого на роботі.

— Ти працюєш? — здивувалася я. Костя справляв враження абсолютно забезпеченого «золотого» хлопчика, якому невідомі матеріальні проблеми.

— Ти думала, що я «мажор»? — засміявся він. — Десь воно так і є. Батько в мене підприємець, «владєлєц заводов, морєй, пароходов», — процитував він. — Але вони з мамою розлучилися. Татусь знайшов молоду довгоногу білявку — таку, як ти, — сказав він, і щось у його інтонації мені не сподобалося. — Мама з горя поїхала на дачу жити, ближче до природи. Вона в мене творча особистість, малює потроху, тож виїхала, як кажуть, «на натуру». А я тут проживаю.

— Сам? — здивувалась я.

— Сам, — підтвердив він, — я все життя сам. Мама — у мистецтві, батько — у зароблянні грошей. А я сам по собі. Але це й на краще. Загартувався і став самостійним.

Я знову оглянула квартиру. Там було багато вартісних речей. Для мене, дівчини із села, вона видавалася мало не палацом, а Костя — принцом. Мама — художниця, тато — бізнесмен. А я? Усе життя свиней годувала та городи полола. Снігова Королева! Сміх і гріх. Та в чомусь ми з Костею були схожі. Мама теж не балувала мене увагою.

І все ж у цих хоромах поряд з Костею я почувалася селючкою. Давно зрозуміла, що інтелектом і здібностями не поступаюся своїм однокурсникам, а ось начитаності, міського лоску мені явно не вистачало. Раніше мені на це було байдуже. Але ж Костя… Чи захоче він, щоб поряд була селючка, хай і гарна, як він стверджує.

Костя, мабуть, відчув мій настрій, бо запитав:

— Щось ти сумна.