Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Не відігрілася, — пробурмотіла я.

— Зараз відігріємося чаєм, — підморгнув Костя.

Його очі, він сам зводили мене з розуму. Я раптом зрозуміла: якщо Костя захоче, аби я в нього залишилася, не відмовлю. «Ось тобі й Снігова Королева», — подумала я, дивлячись, як Костя розвішує на плічках моє страшне мокре пальто. На спині, під светром тонкої в’язки, перекочувалися міцні м’язи, і від того видовища в мене перехопило подих: стільки трималась, а тут готова розтанути за хвилину.

До чаю справа не дійшла. Костя взяв мої холоднючі долоні у свої руки й почав дмухати на них, аби відігріти. Потім обережно перецілував кожен палець. Я заплющила очі й боялася дихнути — так мені було добре. Потім поцілунки перемістилися на шию, мочки вух, очі, вуста… І я пропала…

Костя був дуже здивований тим, що виявився в мене першим, але водночас йому було приємно: це тішило його чоловіче самолюбство.

— Тільки моя! — обіймаючи мене міцними руками, шепотів він. — Моя. Чому ти раніше ні з ким не була? — допитувався Костя.

Що я могла йому розповісти? Про Пабло? Ні! Ніколи! Усе, що було пов’язано з ним, здавалося мені сороміцьким. Про Романа? То були зовсім інші стосунки. А більше розказувати не було чого…

Відтоді я частенько залишалася на ночівлю в Кості. Ночі, коли він був удома (Костя працював у ресторані, як сказав мені, «вишибалом»), були найкращими в моєму житті.

Чутки про те, що ми з Костею зустрічаємося, розлетілися швидко. Дівчата, яких, як і в будь-якому педагогічному інституті, була більшість, почали заздрити. Я ловила на собі їхні здивовані погляди. Інші ж, не дуже криючись, мало не у вічі казали:

— Що він знайшов у цій селючці?

Я намагалася не звертати уваги на заздрісні погляди та перешіптування. Мене сповнювало щастя. Я змінилася, стала більш розкутою, відкритою, веселішою. Костя навчив мене правильно одягатися і частенько сам купував мені речі. А ще я зробила нову зачіску. Хотіла було геть відрізати біляву косу, яка здавалася мені старомодною, та Костя не дозволив:

— Ні! Мені дуже подобається тонути у твоєму волоссі.

Зійшлися на тому, що я трохи підрівняла зачіску і зробила хвилясту — як тоді казали, «спіральну» — хімію. Волосся від хімії вибілилося ще більше, і я несподівано для самої себе стала схожою на якусь західну кінозірку.

— Це що — я? — запитувала в Кості, вражено роздивляючись себе в люстро.

— Ти! — задоволено всміхався він. — Моя! — по-хазяйськи клав руку мені на талію.

Мені подобалося почуватися його… так, власністю. Хоча в глибині душі я відчувала: жінка перш за все має належати собі. А вже потім — чоловікові. Але мені подобалося, як Костя ревнував, ловлячи захоплені погляди чоловіків, які роздивлялися мене, мов диво.

— От, прикрасив на свою голову, — жартівливо сварився він, — мов новорічну ялинку. Ще відіб’ють тепер!

— Не відіб’ють, — лащилася я до нього, — я ж твоя.

Мені здавалося, що я знайшла свою єдину справжню любов. З Костею нас ріднило те, що він за внутрішнім наповненням був старшим за однолітків. Це був уже дорослий чоловік, який, як я підозрювала, багато чого від мене приховував. Але я теж до кінця не відкривалася. Це були трохи дивні стосунки: ми (я точно) і дня не могли одне без одного прожити й разом з тим у кожного в душі залишалися ще не звідані, не відкриті таємниці, якими ми не збиралися ділитися. Ні, не так. Інколи я думала, що відкрила б Кості душу до дна. Та внутрішній голос підказував, що йому цього не треба. Він був людиною з породи котячих — так колись про Костю сказала однокурсниця Галка. Мовляв, гуляє сам по собі й милостиво дозволяє себе любити. Так і було. Мабуть, у цьому й полягала його привабливість.

— От за що я тебе люблю, Юлько, — часто говорив мені Костя, ніби підтверджуючи мої думки, — так за те, що ти вмієш мовчати й не пхати свого носа, куди не просять.

«Так, звісно, — із сумом думала я, — якщо раптом виявлю надмірну цікавість, ти мене швидко поставиш на місце, а може, навіть викинеш зі свого життя. А цього я не переживу».

…Ми прожили з Костею два роки. Два чудові, яскраві, сповнені кохання роки. Я кохала Костю, і він, здавалося, кохав мене.

Ми перейшли на четвертий курс інституту, думали про одруження. Я збиралася познайомити маму й Світланку з ним, бо під час нечастих візитів додому в мене тільки й розмови було, що про Костю. Попри таємниці, які, я відчувала, нас розділяли, він став для мене найріднішою людиною у світі…

На початку четвертого курсу я зрозуміла, що вагітна. Дитина не входила в наші плани, але я неймовірно зраділа! Тепер у нас буде справжня сім’я. Я збиралася розповісти Кості про вагітність, як тільки впевнюся, що це не збій у менструальному циклі. Таке зі мною траплялося.

Я вирішила звернутися до жіночої консультації, і яким же було моє здивування, коли зустріла там лікаря, який робив кесарів розтин сестрі й обіцяв простимулювати безвідповідального гінеколога, який не слідкував як годиться за Світланкою. Оскільки я мала негативний резус-фактор, мене відправили на консультацію до завідувача, ним і виявився Ігор Станіславович. Я його впізнала відразу, а от він довго придивлявся до мене, час від часу відриваючи погляд від паперів, якими був завалений його стіл.

— Вибачте, — нарешті спитав він, — чи не ваша сестра колись народжувала у… — він назвав наш райцентр, — Світлана Романенко, 15 років.

— Моя, — підтвердила я.

— Незвичний випадок.

— Так, — підтвердила я.

—