Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Список створінь, яким можна приписати той вчинок, досить довгий. Відкриває його зграя здичавілих собак, лиха досить звичайного у військові часи. Не уявляєте собі, на що такі собаки здатні. Половина жертв, яких приписують хаотичним потворам, насправді на рахунку зграй здичавілих дворових рябків.

— Тож ти виключаєш потвор?

— Анітрохи. Могла то бути стрига, гарпія, гравейр, гуль…

— Не вампір?

— Найшвидше ні.

— Селюки згадували якогось жреця, — нагадав Перціфаль Шуттенбах. — Чи жреці розуміються на вампірах?

— Деякі розуміються на багатьох речах, причому досить добре, а їхні думки є сенс вислуховувати. На жаль, це стосується не всіх.

— Й особливо не тих, хто валандається по лісах із втікачами, — фиркнув ґном. — То напевне якийсь пустельник, темний відлюдник з гущавини. Направив хлопську експедицію на твій цвинтар, Регісе. Збираючи мандрагору при повному місяці, ти ніколи не помічав там жодного вампіра? Навіть маленького? Масенького?

— Ні, ніколи, — легенько посміхнувся цирульник. — Але то не дивно. Вампір, як ви нещодавно чули, літає у темряві на крилах нетопира, без шуму й гаму. Легко його не помітити.

— І легко помітити там, де його немає і ніколи не було, — підтвердив Ґеральт. — Коли я був молодшим, то кілька разів гаяв я час та енергію на гонитву за марою та забобоном, яких бачило й мальовничо описало ціле село, із солтисом на чолі. Колись два місяці я мешкав у замку, у який начебто навідувався вампір. Вампіра не було. Але годували там непогано.

— Без сумніву, у тебе бували й випадки, коли чутки про вампірів виявлялися обґрунтованими, — сказав Регіс, не дивлячись на відьмака. — Тоді, здається мені, час й енергія не пішли намарне. Потвора тоді гинула від твого меча?

— Бувало й таке.

— Так чи інакше, — сказав Золтан, — хлопам пощастило. Думаю почекати у тому їхньому таборі Манро Брюї і хлопців, та й вам відпочинок не зашкодить. Що б не вбило бабу й хлопця, марна його доля, якщо в обозі буде відьмак.

— Якщо ми вже про те, — стиснув губи Ґеральт, — то дуже прошу, аби ви не розповідали, хто я такий і як мене звуть. У першу чергу це прохання стосується тебе, Любистку.

— Як забажаєш, — кивнув ґном. — Ти мусиш мати причини. Добре, що ти нас вчасно попередив, бо табір уже видко.

— І чутко, — підтвердила Мільва, перериваючи довгу мовчанку. — Галасують, аж страх.

— Те, що до нас доноситься, — скорчив мудру міну Любисток, — це звичайна симфонія табору втікачів. Як завжди, розписана на сотні людських горлянок, а до того ж не менше корів, овець і гусей. Сольні партії сварок у виконанні баб, крики дітей, співаючого півня а також, якщо я не помиляюся, віслюка, якому засадили будяк під хвіст. Назва симфонії: «Людське зібрання б’ється за виживання».

— Симфонія, — зауважив Регіс, рухаючи ніздрями свого шляхетного носа, — як завжди акустично-ольфакторна. Від зібрання, що б’ється за виживання, відгонить розкішним смородом вареної капусти, їдла, без якого вижити, схоже, неможливо. Характерний акцент запаху створюють також ефекти фізіологічних потреб, які вирішуються де доведеться, найчастіше на околицях табору. Я ніколи не міг зрозуміти, чому битва за виживання споріднена із небажанням копати відхожі місця.

— Та хай вас пес порве із тою вашою мудрою балаканиною, — занервувала Мільва. — Півсотні складнющих слів, коли вистачило б трьох: смердить гівном і капустою!

— Гівно й капуста завжди у парі йдуть, — сказав сентенційно Перціфаль Шуттенбах. — Одне приводить у рух інше. Perpetuum mobile[13].

* * *

Щойно вони увійшли до смердючого та гомінкого табору, між вогнища, вози та курені, то відразу стали об’єктом зацікавленості усіх біженців, які тут зібралися, — а їх було добрих дві сотні, а може навіть і більше. Той інтерес окупився швидко й неймовірним чином — раптом хтось крикнув, раптом хтось завив, раптом хтось комусь кинувся на шию, хтось почав дико сміятися, а хтось настільки ж дико хлипати. Настало чимале замішання. У какофонії чоловічих, жіночих і дитячих криків непросто було спочатку зрозуміти, про що йдеться, але врешті справа прояснилася. Двоє з жінок із Кернів, які з ними подорожували, знайшли в таборі чоловіка й брата, про яких думали, що ті мертві або зникли безвісти у військовій завірюсі. Радощам і сльозам не було кінця.

— Щось настільки банальне й драматичне, — упевнено сказав Любисток, — може статися виключно у справжньому життя. Якби я намагався б у такий спосіб закінчити якусь із моїх балад, мене б безжально висміяли.

— Вірно, — підтвердив Золтан. — Але ж якось радує така банальність. Легше серцю, як комусь доля подарує, замість того аби відібрати. Ну, баб можемо мати з голови. Вів я їх, вів — і довів. Ходімо, нема чого тут стояти.

Відьмак хвильку мав бажання запропонувати трохи затримати відхід, бо ж розраховував, що якась із жіночок визнає за необхідне й захоче хоча б словом виразити ґному вдячність і подяку. Однак відмовився, бо ніщо на те не вказувало. Щасливі із зустрічі жінки абсолютно перестали звертати на них увагу.

— Чого чекаєш? — Золтан глянув на нього із розумінням. — Чекаєш, поки тебе у подяці своїй квітами обсиплють? Медком намастять? Ідемо, нічого тут стояти.

— Ти, безумовно, правий.

Далеко вони не пішли. Стримав їх писклявий голосок. Наздогнала їх веснянкувата дівчинка із кісками. Тяжко дихала, а у руці тримала букетик польових квітів.

— Дякую вам, — запищала, — що опікувалися ви мною, і братиком, і мамою. Що були до нас добрим і взагалі. Я для вас квіточок нарвала.

— Дякуємо, — сказав Золтан Хівай.

— Ви добрий, — додала дівчинка, встромляючи до рота кінчик кіски. — Я аж ніяк у те, що тітка казала, не вірила. Ви аж ніяк не є мерзотними підземними карликами. А ти не сивий підмінник родом із пекла, а ти, дядько Любистку, аж ніяк не верескливий індик. Неправду тітка говорила. А ти, тьотю Маріє, ніяка не мандрьоха із луком, а просто тьотя Марія, і я тебе люблю. Для тебе нарвала найкрасивіші квіти.

— Дякую, — сказала Мільва — й голос її був трохи змінений.

— Ми всі дякуємо, — повторив Золтан. — Гей,