Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— Маю. Тримай, панянечко. То є алюмосилікат берилію, який популярно зветься…

— Смарагдом, — закінчив ґном. — Не мути дитинці у голові, все рівно вона не запам’ятає.

— Але ж красивий! Зелененький! Дякую дуже-дуже!

— Бався на здоров’ячко.

— І не загуби, — буркнув Любисток. — Бо камінчик той коштує стільки, скільки невеличкий фольварк.

— Та чого там, — Золтан заткнув на ковпак отримані від дівчинки волошки. — Камінь як камінь, про що там говорити. Бувай здорова, дівулю. А ми — ходімо, сядемо десь біля броду, почекаємо Брюї, Йазона Варду й інших. У будь-яку мить повинні підійти. Дивно, що їх так довго не видно. Забув я, зараза, карти у них відібрати. Готовий закластися, що сидять вони десь і ріжуться у гвинт!

— Коней треба нагодувати, — сказала Мільва. — І напоїти. Ходімо до річки.

— Може, трапиться для нас яка тепла страва, — додав Любисток. — Перціфалю, роззирнися по табору й застосуй свого носа. Поїмо там, де готують найсмачніше.

На невелике їхнє здивування, доступ до ріки було загороджено й стережено, хлопи, які пильнували водопій, зажадали по грошу з коня. Мільва й Золтан добряче розлютилися, але Ґеральт, не бажаючи скандалу й пов’язаного із ним розголосу, заспокоїв їх, а Любисток виклав монети, що їх вигріб із дна кишені.

Скоро знайшовся Перціфаль Шуттенбах, насуплений і злий.

— Знайшов їдло?

Гном висякався і витер пальці об руно вівці, що саме проходила повз них.

— Знайшов. Але не знаю, чи нас на те стане. Тут за все бажають грошву, а ціни такі, що хоч стій, хоч падай. Мука й крупи по кроні за фунт. Тарілка рідкого супу — два нобеля. Горнятко зловлених у Хотлі в’юнів коштує стільки, скільки у Діллінжені фунт в’яленого лосося…

— А фураж?

— Мірка вівса — талер.

— Скільки? — гарикну ґном. — Скільки?

— Скіки-скіки, — ревнула Мільва. — Коня спитай — скіки. Падуть, як накажемо ми їм траву щипати. Тут, зрештою, і трави немає.

Із очевидними фактами ніяк було дискутувати. Не допомогли навіть серйозні торги із селянами, що овес мали. Хлоп відібрав у Любистка решту грошви, а також відібрав від Золтана кілька лайок, аніскільки ними, здається, не перейнявшись. Але коні із задоволенням сунули голови у мішки з фуражем.

— Прокляте здирництво! — верещав ґном, виміщаючи злість ударами палиці по колесах возів, повз які він ішов. — Дивно, що відпочивати тут дозволяють задарма та не воліють по півгрошика за вдих! Або по п’ятаку за те, щоби купу накласти!

— Провіщую я погане вашій расі, люди, — сказав похмуро Золтан Хівай. — Будь-яке розумне створіння на цьому світі, як потрапить у біду, проблеми й нещастя, звикло збиватися у купу із побратимами, бо із ними легше погані часи перетривати, бо там один одному допомагає. А серед вас, люди, кожен тільки дивиться, як на чужій біді заробити. Як голод, то не ділиться їдлом і тільки найслабших жере. Звичай такий у вовків буває, дозволяє вижити особам найздоровішим і найсильнішим. Але серед розумних рас така селекція зазвичай дозволяє вижити й наверх влізти найгіршим сучим синам. А висновки й прогнози вже робіть з того самі.

Лютик різко заперечив, наголошуючи на відомих йому прикладах іще більшого здирництва й меркантильності ґномів, але Золтан і Перціфаль його заглушили, одночасно й зі знанням діла імітуючи губами протяжні звуки, що супроводжують пердіння, що для них обох було ознакою неприйняття аргументів опонента у дискусії. Край сварці поклала раптова поява групки хлопів, яких вів уже знайомий їм ловець вампірів, старий у повстяному ковпаку.

— Ми щодо Постола, — сказав один з селян.

— Не купуємо! — гарикнули в унісон Золтан і Шуттенбах.

— Ідеться про того, кому ви лоба розбили, — швиденько пояснив другий хлоп. — Ми його оженити хотіли.

— Не маю нічого проти, — із почуттям сказав ґном. — Бажаю йому всього найкращого на новій життєвій стежці. Здоров’я, щастя й удачі.

— І багацько малих Постолят, — додав Любисток.

— Ну-ну, панове, — сказав селюк. — Ви, ото, шуткуєте, а як ми його тепер одружувати маємо? Коли після того, як ви його у розум гепнули, він геть одурілий, дня від ночі не відрізнить?

— Ну, аж так погано йому не є, — пробурмотіла Мільва, дивлячись у землю. — Думається мені, що зараз йому вже краще. Набагато краще, аніж уранці було.

— Не знаю я, як там Постол із самого ранку ся мав, — відповів селюк. — Але зара’ бачив я, як стояв він перед голоблі, сторчма поставленої, і правив тій голоблі, що вродлива з неї дівка. А, що тут балакати. Скажу коротко: платіть головщизну[14].

— Що?

— Як лицар хлопа вб’є, має головщизну сплатити. Так у законі стоїть.

— Я не рицар! — крикнула Мільва.

— То по-перше, — підтримав її Любисток. — По-друге, то був нещасний випадок. По-третє, Постол живий і не може тому бути розмови про головщизну — найбільше про штраф чи про басарунок[15]. Але, по-четверте, не маємо грошей.

— То коней віддайте.

— Гей! — очі Мільви зловороже звузилися. — Ти чи побісився, селюче? Дивись, нє переборщи.

— Кррррва мать! — заскреготів Фельдмаршал Дуда.

— О, у точку птах потрапив, — процідив Золтан Хівай, поплескавши заткнуту за пояс сокирку. — Бачте, рільники, думка моя про матерів тих, хто думає виключно про заробіток, навіть якщо заробляти збирається на розбитій довбешці земляка, — не найкраща. Йдіть собі, людоньки. Якщо відійдете без зволікання, обіцяю, що не стану за вами гнатися.

— Не хочете платити, то нехай нас вища влада розсудить.

Ґном заскреготів зубами й уже потягнувся за зброєю, коли Ґеральт схопив його за лікоть.

— Спокійно. Отак ти хочеш розв’язати ту проблему? Повбивати їх?

— Чого б то відразу повбивати? Вистачить добряче покалічити.

— Дідько, та досить цього, — просичав відьмак, після чого розвернувся до селянина. — Хто отут провадить ту вашу вищу владу, про яку ви згадували?

— Староста наш табірний, Гектор Лаабс, солтис зі спаленої Берези.

— То ведіть до нього. Якось домовимося.

— Він зара’ зайнятий, — заявив селюк. — Суд над чаклункою відправляє. Оно, бачте, отаке там збіговисько біля клена? Відьму