Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

— Ви ж сказали, що контролюєте її, навіщо тікати? — пробурмотіла я розгублено. 

— І що подумають в Академії Арканум, якщо я раптом житиму з вами в місті? 

— Ну а що їм думати? Я всім зізнаюся, що я і є той самий огидний і нестерпний наречений, від якого ти втекла, — усміхнувся Раймонд, спостерігаючи, як мої щоки налилися рум’янцем. — Хоча, думаю, більшість і так уже все зрозуміла з твоїх криків про жахливого Ворона. Тож, не бачу проблеми.

 — Я б хотіла залишитися в академії, — відповіла я. — Тим паче, що поки не бачу причин ховатися. Під вашим навіюванням вона спокійна, думаю, все минеться. Чесно кажучи, я вже й сама не дуже вірила в те, що Аріадна зможе щось утнути в академії. До того ж там багато людей, які здатні її знешкодити. 

Згадалася історія зі Стюартом: як швидко Раймонд Дейлар та викладачі втрутилися і запобігли найгіршому. А жити разом із ректором… Як це взагалі? — Гаразд, крихітко Ізабелло, — ректор підійшов до пухнастої ялинки й поманив мене пальцем. — Підійди-но сюди!

 Я не очікувала такої різкої зміни теми розмови, але підійшла до дерева, не здогадуючись, що станеться далі. 

Ректор дотягнувся до однієї з гілок і кілька разів її похитнув. На мене пролився сніговий дощ, забиваючись в очі й ніс, холодячи обличчя.

 — Що ви собі вигадали! — обурено вигукнула я, поспішно обтрушуючись і відскакуючи вбік.

 Раймонд сміявся так заразливо, що я не втрималася й теж розреготалася. 

— Я вам помщуся! — пригрозила я йому кулачком, а він багатозначно закотив очі. 

— Давай, спробуй мене перемогти, — підбурював він. — Нікому ще не вдавалося, але раптом саме тобі пощастить, як думаєш? 

Азарт забурлив у крові, і я жадібно нагребла снігу, щоб зліпити добрячу сніжку. 

— Гей, Ізабелло, це заборонений спосіб, — нарочито суворим голосом попередив мене ректор. — Не грайся з вогнем, наслідки будуть страшні! 

— Ага, пам’ятаю ваші наслідки, так-так, — відповіла я й запустила в нього свою сніжну кулю. Не влучила туди, куди цілилась, але в плече — теж непогано. 

Я радісно підстрибнула й закричала:

 — Отримали? А так вам і треба! Будете мене лякати — ще прилетить!

 У відповідь у мене полетіла така ж сніжка, але я встигла ухилитися й відбігти. Зрештою я знеможено впала в м’який замет і, задихаючись від сміху, визнала: — Гаразд, гаразд, я здаюся! Ви виграли, у мене вже сніг навіть у кишенях, досить! 

— Отож, бо й воно, — насуплено відповів ректор. — Будеш знати, як мені виклик кидати! 

Він на мить замовк, а потім розсміявся і простягнув мені руку: 

— Вставай, а то ще застудишся. 

Я вхопилася за його руку, підвелася й заходилася ретельно витрушувати сніг. Уже й не пам’ятаю, коли востаннє так щиро веселилася.

 Раймонд став позаду й легкими рухами струшував сніг із моїх плечей. 

— Як вам це вдається? — я озирнулася до нього. 

— Що саме? — розсіяно спитав він. 

— Бути таким непередбачуваним. То ви зверхній і лякаєте, а тепер такий… людяний. 

Він легко усміхнувся, поправляючи мій капюшон: 

— У мене багато різних талантів, крихітко Ізабелло. Ходімо назад, не хочу, щоб ти змерзла. 

Коли ми підходили до академії, я помітила легке ворушіння фіранки на вікні другого поверху. Ніби хтось дивився на нас, не бажаючи бути поміченим. Повісивши вологий плащ у ванній, я напружено вигадувала, як пояснити свою відсутність пану Кларансу. Але, схоже, він і не помітив, що мене не було — повністю занурений у картотеку. 

Я повернулася до перерваної справи: розпаковувала коробки з книжками, проставляла штамп академії, вкладала формуляр і розставляла томи на полиці. Коли за вікном стемніло, а голова йшла обертом від нескінченної низки підручників, до бібліотеки зайшла Аріадна. Вона, як завжди, виглядала безтурботно, але щось у ній викликало в мені легкий озноб по спині. Або це уява розігралася після розповіді ректора. 

Пан Кларанс видав їй довідники, які приготував, і сказав: 

— Виносити бібліотечну літературу за межі академії заборонено. Користування — не довше двох тижнів. Аріадна діловито підписалась у картотеці, взяла стос книг, рушила до виходу, але перед самими дверима обернулася до мене й солодким голосом запитала:

 — Пані Ізабелло, а коли закінчується ваш робочий день? Я б хотіла з вами про дещо поговорити. Легка тривога заворушилася в грудях. Виглядала вона цілком невинно, але її погляд… Тяжкий і пильний, ніби вона вивчала мене, як комашку під склом. 

— Через годину, — поспішно відповіла я, зрозумівши, що мовчу надто довго. — Я зайду, — пообіцяла вона й пішла. 

Вона прийде, а я встигну втекти до своєї кімнати й замкнутися. Може, дарма я відмовилася переїхати до Ґреймуна? Але там довелось би жити з ректором, а хто знає, чим він ще здивує. Може, не обмежиться поцілунком. Я сором’язливо усміхнулася, згадавши, як затишно мені було в обіймах Раймонда.

 — Пані Ізабелло, — озвався бібліотекар. — Ви добре себе почуваєте? Щось ви почервоніли. Температури немає? 

Я поспішно опанувала себе, викинувши з голови нав’язливі думки, і щось невнятне пробурмотіла у відповідь. 

Пан Кларанс знизав плечима й сказав, що його робота завершена, тож я теж можу бути вільна. 

— Я ще дороблю ось цю коробку й піду до себе, — відповіла я, в сотий раз піднімаючись драбиною до книжкових полиць. — До побачення.

 Він також попрощався, приглушив світло і тихо причинив двері. Нижні полиці вже були щільно заповнені книгами, а на верхніх, майже під стелею, залишалося трохи місця. Я піднялася навшпиньки, однією рукою тримаючись за драбину, а другою намагалася поставити книжку.

Раптом двері знову тихо рипнули. Я перелякано озирнулася, але нікого не побачила. Здалося? Я знову потягнулася до полиці, незграбно переступила з ноги на ногу — і драбина підо мною почала хитатися убік. Не встигнувши нічого второпати, я з криком полетіла вниз.