Читати книгу - "Танок з драконами"

мішки — харчі та все необхідне для подорожі. Інший віз мав жорсткий дашок з вивареної шкіри від вітру та снігу. У задку його сидів маестер Аемон, утушкований у ведмежу шкуру, в якій здавався малою дитиною. Сем та Йоля стояли поруч. Її очі були червоні та набряклі, але на руках вона тримала добре загорнуте немовля. Чиє саме воно було — її чи Даллине — сказати було важко; Джон-бо бачив обох хлопчиків разом лише кілька разів. Йолин малий був старший, Даллин — міцніший; на вік та зріст обидва скидалися одне на одного достатньо, щоб кожен, хто не знав їх достеменно, не зумів би легко розрізнити.

— Воєводо Сніговію! — покликав маестер Аемон. — Я вам залишив книжку в моїх покоях. «Нефритову скарбницю». Її написав волантинський шукач пригод Колокво Вотар, що мандрував на схід і відвідав усі землі Нефритового моря. В книзі є уривок, який має вас зацікавити. Я наказав Клідасові його позначити.

— Неодмінно прочитаю, — відповів Джон Сніговій.

Маестер Аемон витер носа.

— Знання — це зброя, Джоне. Озбройтеся якомога краще, перш ніж виїхати на битву.

— Авжеж.

Джон відчув на обличчі щось мокре та холодне. Здійнявши очі, він побачив сніг. «Поганий знак.» Джон обернувся до Чорного Джака Булвера.

— Рухайтеся так швидко, як зможете, але без зайвого поспіху. Пам’ятайте, що з вами кволий старий та грудне немовля. Тримайте їх у теплі та добре годуйте.

— І ви так само, мосьпане. — Йоля не надто поспішала лізти до воза. — Зробіть йому те саме. Знайдіть годувальницю, як обіцяли. Неодмінно знайдіть. Хлопчикові… Даллиному синові… тобто маленькому принцикові… знайдіть йому хорошу жінку, щоб ріс міцненький та величенький.

— Даю в тім своє слово.

— А імені йому не давайте. Не смійте давати ім’я до двох років. Коли дітей називають, поки вони під цицькою, то наврочують лихо. Ви, ґави, цього не знаєте, але це правда.

— Як накажете, шановна пані.

— Не кличте мене так! Я просто мати, ніяка не пані. Я — дружина Крастера, і донька Крастера, і мати дитини.

Йоля віддала дитину Скорботному Едові, видерлася на воза і накинулася хутряними шкурами. Коли Ед повернув їй дитя, Йоля приклала його до грудей. Сем відвернувся, збуряковілий лицем, і почав видиратися на кобилу.

— Та рушаймо вже! — закликав Булвер, ляскаючи батогом.

Вози потроху рушили уперед. Сем затримався.

— Ну, — мовив він, — на все добре вам.

— І тобі, Семе, — відповів Скорботний Ед. — Але твій корабель не потоне, я цього певний. Тонуть лише ті, якими пливу я.

Джон дещо пригадав.

— Коли я вперше побачив Йолю, вона тулилася спиною до стіни Крастерового Дитинця. Тоненька темнава дівчинка з великим черевом. Вона щулилася і сахалася від Привида — той якраз попорався серед її кроликів. Гадаю, вона боялася, щоб вовк не розірвав їй живота і не з’їв дитину… але ж боятися варто було не вовка, так?

— Вона має більше мужності, ніж сама знає, — відповів Сем.

— Ти теж, Семе. Швидкої та безпечної вам подорожі. Подбай про маестра Аемона і про малого. — Холодні краплі на обличчі нагадали Джонові про день, коли він прощався з Роббом у Зимосічі, не знаючи, що бачиться з ним востаннє. — І вдягни каптура. У тебе в волоссі тануть сніжинки.

Коли маленький загін зник на відстані, східне небо остаточно посірішало, почався густий снігопад.

— Велетень чекатиме на ласку князя-воєводи, — нагадав йому Скорботний Ед. — І Янос Слинт теж.

— Так.

Джон зиркнув угору на Стіну, що нависала над головою, наче крижана гора. «П’ятсот верст від краю до краю, сто сажнів угору.» Сила Стіни полягала в її височині; довжина Стіни була її слабкістю. Джон пригадав слова, сказані колись батьком: «стіна має лиш ту силу, що їй дають люди за нею». Вояки Нічної Варти мали мужність і вірність, але їх було надто мало, щоб упоратися зі справою, яка чекала попереду.

Велетень чекав у зброярні. Справжнє ім’я його було Бедвик, а Велетнем розвідник звався, бо мав зросту хіба на волосину більше за п’ять стоп — нижчого коротуна не було у всій Нічній Варті.

Джон почав розмову без манівців:

— Нам уздовж Стіни треба більше очей. Подорожніх замків, де чати могли б зігрітися від холоду, знайти гарячу їжу та свіжих коней. Я ставлю залогу в Крижаному Сліді та віддаю вам провід над замком.

Велетень поколупався кінчиком мізинця у вусі — наче недочув сказане.

— Провід? Мені? А чи знають пан воєвода, що я — вилупок безземельного селюка? А на Стіну потрапив за лісокрадство?

— Ви служите у розвідниках більше як десять років. Ви вижили на Кулаку Першолюдей і в Крастеровому Дитинці, ще й повернулися, щоб розповісти іншим. Молоді братчики дивляться на вас знизу вгору.

Коротун зареготав.

— Та на мене хіба карлик дивитиметься знизу вгору! Я ж і читати не вмію, пане воєводо. Хіба ім’я своє напишу, як день буде ясний.

— Я пошлю до Старограду по маестрів. Для нагальної потреби ви матимете двох круків. Коли ж такої потреби не буде, висилайте кінних гінців. Поки ми не матимемо вдосталь маестрів та вдосталь птахів, я хочу поставити вервечку сторожових вогнів нагорі Стіни.

— Скільки ж бідолах будуть при мені служити?

— Двадцятеро з Варти, — відповів Джон, — і ще пів-стільки від Станіса. — «Старі, зелені та поранені.» — То не найкращі його люди, і чорне ніхто з них не вдягне, але коритися будуть. Приставте їх до справи, щоб не байдикували. Четверо з братчиків — бережани зі столиці, що приїхали на Стіну разом із князем Слинтом. На тих накидайте оком, а іншим стежте, чи не полізуть дичаки через Стіну.

— Та стежитиму, пане воєводо… але ж як на Стіну видереться вдосталь дичаків, то тридцятеро їх відти не скинуть.

«Може, і три сотні не скинуть» — подумав Джон, але вголос свого сумніву не виказав. Поки дичаки лізли Стіною, вони були надзвичайно вразливі: адже згори можна було кидати списи і каміння, лити барила гарячої смоли, а їм лишалося тільки відчайдушно чіплятися за лід. Іноді Стіна мовби скидала їх із себе сама — так, як собака струшує бліх. Джон бачив це сам, коли скиба льоду відвалилася під вагою Валиного коханця Ярла, зронивши його униз на певну смерть.

Але якщо дичакам вдасться дістатися верхівки Стіни непоміченими,