Читати книгу - "Світло Лани, Філундія"

Дамір розгорнув крила, й Лана зручно вмостилась на його спині. Вона тримала дзеркала в обіймах, мов дитину — тендітні, але повні сили. Вони летіли довго, над обпеченими лісами, зруйнованими долинами, поки не дістались до гір, де під захистом каменю жили ті, хто колись славився гармонією з природою — ельфи.

Їх зустріли холодно й насторожено. Більшість тримала в руках луки й списоподібні жезли, а погляди несли гнів та відчай. Їхні вічні ліси були знищені, джерела — отруєні, і багатьом ельфам було важко знову довіритись тим, хто мав драконячу кров.

— Забирайтесь. У нас немає ані бажання, ані причин слухати вас, — мовив один із старших ельфів, вбраний у тьмяно-зелені обладунки.

Але Лана не злякалась. Вона ступила вперед, тримаючи дзеркало перед собою, й промовила:

— Ми не прийшли просити вибачення. Ми принесли правду. Це дзеркало — ваша історія. Воно не вибілює драконів, а показує ті помилки,які були. Ви самі повинні поглянути в нього.

Ельфи мовчали. Від дзеркала заструменіло світло, й перед їхніми очима з’явилися сцени: горді храми в лісі, магічні обряди, співи серед дерев, але з часом — постаті в бойових шатах, перші бої, зрада і самозамилування силою. Боротьба — не захист, а амбіція.

У натовпі хтось опустив очі. Інший зробив крок уперед.

— Це не лише про минуле, — сказала Лана. — Це про те, ким ви стали, коли забули, ким були.

Старший ельф дивився в дзеркало довго. А потім тихо спитав:

— Що нам робити?

— Згадати ім’я того, хто був вашим покровителем. Того, хто навчав вас гармонії, а не сили. Він чекає. У кожному з вас.

Ельфи мовчки взяли дзеркало. Дамір стояв нерухомо, стримуючи своє дихання, готовий до нападу — але його не було.

Провівши Лану до виходу з печери, старший ельф промовив:

— Ми не пробачили. Але ми почули.

— І це вже початок, — відповіла Лана.

Наступною була найскладніша подорож — до людей. І не лише через відстань. Люди розпорошилися по всьому світу: хтось ховався в укріплених містах, інші блукали в руїнах стародавніх поселень, а ще дехто — маги, які колись володіли глибокими знаннями, — створили власні ізольовані поселення, відгородившись як від звичайних людей, так і від решти світу.

Дорога була виснажливою. Часто доводилось йти пішки — Дамір не міг літати над людськими територіями без ризику бути збитим з неба. Вони йшли через зруйновані міста, випалені поля, села, де час зупинився разом із останнім биттям серця. У деяких поселеннях їм не відчиняли. В інших зустрічали вороже, кричали: «Дракон! Магія! Знову вони!»

Та були й ті, хто дослухався.

У невеличкому поселенні серед старих схилів вони зустріли кількох старих магів, що ще пам’ятали світ до розколу. Один із них, сивий чоловік із м’якими очима, сказав:

— Ми більше не ті, ким були. Наша гординя нас знищила. Ми хотіли панувати над магією, а не служити їй. Ми стали сліпими до її природи.

Лана простягла дзеркало. В ньому ожили сцени, що ще боліли: зради між братами по знанню, створення зброї замість ліків, роз’єднання, гонитва за вічною владою.

— Ви забули про коріння, — сказала Лана. — Про початок. Про ім’я того, хто дав вам магію не як зброю, а як інструмент творення. Ви повинні згадати його.

— Ми розгубили навіть спогади про спогади, — зітхнув інший маг. — Та, можливо, через це дзеркало ми зможемо знову почути його голос.

— Зверніться до зірок, до землі, до себе, — відповіла Лана. — Ім’я не в книжках. Воно в тому, що залишилось в кожному з вас.

Люди і маги взяли дзеркало. Не одразу. Але прийняли.

Лана обернулась:

— Не треба прощати нас чи себе. Треба знову навчитись слухати.

Вони рушили далі, не очікуючи подяки. Але за спиною почувся голос:

— Ми спробуємо. І, можливо, згадаємо.

Далі шлях був непростий. Стародавній ліс, у якому мали жити друїди, давно зник із карт і пам’яті. Його не можна було знайти випадково — він був прихований, захищений від очей світу, забутий навіть тими, хто мав його берегти. Та Лана й Дамір йшли туди не за картою — їх вів поклик, глибокий і древній.

І коли дерева раптом почали змінюватися — ставали вищими, гіллястішими, з корінням, що наче дихало під землею, — Лана зупинилась. Вона знала це місце. Саме тут був портал, що переніс її і Санні до цього світу. Саме тут вони опинилися вперше. І саме тут вона вперше зустріла Даміра.

Дамір ішов мовчки, у своїй величній драконячій подобі. Він не міг говорити, але вона відчувала кожну його думку, кожен спогад, кожен сумнів.

Вони ступили під склепіння дерев — і ліс їх прийняв. У повітрі затремтіла давня пісня. Із глибини дерев вийшли троє. Вбрані в зелені шати, мов тінь самого лісу, вони були спокійні, мовчазні. Один, найстарший, підійшов до Лани й довго дивився їй в очі.

— Ти повернулась додому, — сказав він нарешті.

— Я? — прошепотіла Лана.

— Так. Коли головний друїд помирав, він звернувся до богів із проханням — приховати ліс. Усе, що було святим. Та ще він просив зберегти душу найчистішу — ту, що могла б відродити знання. Боги почули. Вони перенесли тебе до іншого світу. І разом із тобою забрали бурштин — символ нашої пам’яті, тепла і гармонії.

Лана витягла кулон із бурштину. В його серці було пусто.

— Але… у ньому була Санні. Хто вона?

На ці слова всі друїди схилили голови. Найстарший упав на коліна, і шепіт його став молитвою:

— Світло, яке ми забули… Ім’я, до якого звертались у найтемніші часи… Та, що навчала нас, як жити в гармонії з усім живим… Санні…

Усі троє почали співати — старовинною, забутою мовою. Повітря задзвеніло, ліс ожив, і навіть Дамір притих, ніби слухаючи щось давно знайоме.

— Вона була нашою богинею, — сказав друїд. — І ми зрадили її, забувши ім’я. Тепер — згадаймо.

Лана обережно поставила дзеркало перед ними. У його глибині ожили події: духовне служіння, боротьба, зрада, остання молитва. І світло — що вела за собою Санні.

— Тепер ви знаєте, що робити, — мовила Лана. — Ім’я ви віднайшли. Поверніть собі шлях.