Читати книгу - "Аптекар"

По той бік вулиці аптекар помітив двох братів-товстунів Шмельців, схожих одне на одного, як два глечика одного майстра, але один з них був видючий, а другий сліпий, видючий дивився на дівчину і щось шептав своєму братові, той кивав, потім вони підійшли до дівчини, і видючий запитав, скільки буде коштувати, аби з нею злягтися. Пів золотого, відказала дівчина і поцікавилася, хто саме з них збирається з нею спати. Видючий кивнув на сліпого.

— А може, я не в його смаку?

— Я йому розповів, як ви виглядаєте. Я йому завше все оповідаю.

— Ну, добре, нехай заходе.

Але коли вони обоє рушили в двері шинку, дівчина запитала у видючого:

— А ви — теж?

— Так.

— То вас двоє?

— Е-е, розумієте… я мушу все бачити, щоб йому розповісти… у цій справі зір відіграє важливу ролю. У нього інакше нічого не вийде.

— Овва! Тоді це буде коштувати дорожче.

— Дуже?

— Не дуже. Але…

Вони зникли у дверях. Дівчина ще встигла озирнутися й підморгнути аптекареві.

— Слава Йсу, — почув він хрипкий голос отця Амброзія, що плуганився, важко переставляючи ноги та підпираючись костуром. — Мушу вам сказати, що мені за цілий місяць вдалося іно одну-єдину грішну душу навернути на шлях праведний… — промовив чернець і важко зітхнув. Аптекар знав, що він має на увазі: старий намагався напоумити повій і вперто ходив у всі ті медові місця, де вони кублилися, та читав їм проповіді, читав уперто, навіть якщо його не пускали всередину, стояв перед вікнами і проголошував слово Боже, вірячи, що воно неодмінно мусить подолати всі мури і достукатися до грішних вух і грішних душ.

— Їм треба на щось жити, — відповів аптекар. — Більшість із них були служницями чи наймичками, а втративши роботу, уже не хочуть повертатися до себе в село, от і рекрутуються в повітруль.

— Але кожна з них… кожна з них була невинною дитинкою… була гарною, чемною дівчинкою… невинним сотворінням… я власне намагаюся їм про це пригадати… про ті найкращі їхні роки життя, коли все, що попереду, видавалося таким рожевим і радісним… А що їх чекає по смерті? Муки і муки. Є такі місця, де сходяться дороги мертвих. У вічних своїх блуканнях, у нестримних митарствах духи колись живих людей намагаються передати нам якусь вість, щось важливе сказати, попередити чи попрохати допомоги. Але всі їхні голоси недоступні людському вухові і впливають не більше, ніж ґелґання гусей, тріскотіння цикад чи кумкання жаб. Тоді мертві дратуються, нервують і чинять якісь жахливі речі, аби живі нарешті стрепенулися… Світ котиться у прірву, істину кажу я вам. Гряде бич Божий. Погляньте на ці хмари. Ви колись бачили такі хмари? — він тицьнув костуром у небо, де сірі лапаті лантухи важко нависали над містом і повзли так повільно, що оку важко було зауважити. — Вчора на світанку біла вершниця на білому коні промчала оболонями. Не інак як моровиця. І чоловіка, що летів у повітрі без крил, бачено — так його лихі духи тягли за собою. Тінню міста проїхала тінь вершника з тінню шаблі при боці. А потім багато хто побачив на небі меча. Дуже виразно. Готуйтеся до нових смертей.

Старий помовчав хвильку, мовби збираючи із думками, і, стишивши голос, провадив далі:

— А ви чули, що Калькбреннер купує трупи? Не чули? Купує трупи і потрошить їх. Та й не сам, а з учнями. Хіба то не гріх? Але ж він лютеранин. А їм усе можна. Плюнув на папу і робить своє. Кажуть, у Празі його ледь не закатрупили. Тому він утік сюди. Тут він усюди ходить назирці, завше готовий до всього. Шпага при ньому і два набиті пістолі під камізелею. А в чоботі кинджал. Чого би то без причини так озброюватися? Гай-гай, живемо в страшний час. Мені колись думалося, що Рай і Пекло в нас самих. Але недавно спало на думку дещо інше. Я раптом збагнув, де насправді Пекло — воно тут, де ми зараз із вами живемо. Оце і є те саме Пекло, якого так боїмося, хоча насправді воно, може, й не таке вже страшне. Ми живемо в Пеклі, не підозрюючи цього, і плачемо, коли хтось його покидає, і самі зі страхом чекаємо кінця. Ви спитаєте, а де ж ті муки пекельні, де чортівня з розпеченими рожнами й голками? І я вам відповім: та тутечки, поміж нас. 71 юдина ледь не повсякдень приймає якісь муки. Комусь вони здаються солодкими. Приходимо в цей світ з плачем і відходимо з плачем. Нас постійно катують спокусами, зрадами, брехнею, невдачами, самотністю, тугою. Чим, скажімо, втрата коханої легша за припікання вогнем? Чорти з булькочучими казанами — це лише барвиста картина того, що твориться в наших душах і довкола нас.

З-за їхніх спин раптом вигулькнув сам Калькбреннер.

— Я почув кілька останніх фраз і мушу дещо уточнити. У Пеклі не говорять про смерть.

— Звідки вам про те знати? — запитав старий з недовірою.

— Бо я там був, — промовив Калькбреннер з якимсь знущальним сміхом і, крутнувшись на підборах та підморгнувши Лукашеві, пішов.

Старий потупцяв далі. Біля аптеки Лукаш побачив ката, котрий буцав кінчиком чобота головку капусти, що її, видно, загубив зеленяр.

— Чи не міг би я зайти на хвильку до вас? — спитав кат.

Аптекар відчинив двері і впустив його першим.

— Невже і ви хворієте?

— Де там! Мене цікавить одна річ, коли ваша ласка. Чи не зверталася до вас котрась наша хвойда з сороміцькими болячками?

— Та чого ж — зверталася. Але чому вас то цікавить?

— Ну, та ж ви знаєте, що мушу за ними наглядати. То мені здалося б знати про них такі речі, аби не ширили тої напасті містом.

Кат шморгав носом і весь час перехилявся з ноги на ногу, мовби не годен був втримати рівновагу.

— Оце щойно біля шинку «Під Жовтим Простирадлом» бачив таку одну, — сказав аптекар. — Зофкою зветься. Тиждень тому я дав був їй ліки. Я не певен, що вона вилікуватися, але бачу, вже знову взялася до діла.

— А то стерва! Зараз піду туди.

— Гей, тільки, чуєте, мене не