Читати книгу - "Пора грибної печалі"

«Господи великий, заслони своєю праведною десницею і врятуй невинну душу!» — подумав, дрібніючи всім єством.

Іван Петрович нервовими пальцями добув із пачки цигарку, запалив і, глибоко, смачно затягнувшись, пустив хмаринку диму. І тут, наче вперше угледівши Граба, радісно вимовив:

— Ви бачили, Петре, що твориться? Всі документи поскидала в одну купку, а ти, голово, суши собі мізки, у тебе нема більше діла, тільки сліпнути над паперами. А, не дай бог, прийде нині-завтра ревізія — мене ураз допровадять на дармовий хліб і воду…

Сприйнявши Зеленякові бідкання за чисту сльозу, Граб одразу опанував собою і з щирим співчуттям догідливо підтакнув:

— Ой, так воно, так, Іване Петровичу. Нарід нині не чує за собою вини, одним днем кормиться. А що буде завтра, то його не журить.

— Ну, а тепер влізьте, прошу вас красно, у мою шкіру, — голова почав обмацувати себе, наче доправди мав намір зняти із себе шкіру й натягнути на Граба.

— Ой, що там казати, — махнув рукою Петро. — Вам насправді не позаздриш. Від зорі до зорі на ногах, кожного дня… Залізо і те стирається. А челядник…

— А ви не хочете підписати якісь нещасні папірці. Уперлися, як шалене теля, і ні ногою, — голова з картаючою посмішкою, наче щиросердний учитель на школяра-бешкетника, дивився на Граба.

— Ге!.. — тільки й вимовив Петро і відразу вдавився на слові.

Розмова була повернута так різко й несподівано, що Граб почув себе злодієм, якого упіймали навіть не на крадіжці, а на чомусь дуже гидкому, брудному, що ніяк не вкладається у здоровий людський глузд. Він проковтнув недомовлене слово, бездумними очима озирнувся навколо й до хрускоту в пальцях стис і без того уже м’ятий капелюх. Зле, неприємно, якось слизько й осоромлено ночував себе — найзлішому ворогові не побажав би подібного.

— Ось так, Грабе, — прорезюмував Іван Петрович. — Як на словах, усі батьки-жалільники, а коли до діла, ладні мене в ложці води утопити.

Голова затягнувся димом і, повільно випускаючи кільця, дивився на Граба переможно, наче сказаним виграв довготривалий судовий процес над березільчанами.

— Я, Іване Петровичу, чесно зізнатись, думав, що Смик мене бере на струну, гадав, провокує, — сказав Граб перше, що прийшло на тямку.

— Так ви не проти підписати накладні?! — просвітлів голова.

— Та де там, до мари, — знічено промовив Граб. — До такого треба додуматися: аби в цей тяжкий для людей рік дар божий — здорову капусту, бульбу і яблука — мої корови і вівці з’їли…

— Не мої, а наші, громадські вівці і корови, — уточнив безпристрасно голова.

— Так, так, наша, наша худоба, — охоче згодився Граб. — Та вони би — ті корови і вівці — подавилися… Он люди в сусідніх селах сльози на зиму готують, а у нас на фермі — рай. Не треба і царя в голові мати, аби не знати, що це обман, злодійство. Ось ви говорите про дармовий хліб, а мене найпершого пошлють туди піч топити, аби того хліба спекти.

— Дорогий Грабе, ось того і не треба лякатися, чесне вам слово, — заспокоїв голова. — Можу навіть розписку дати. Люди, яких страшитеся, про все добре знають, вони в курсі…

— Іване Петровичу, земних суддів я боюся найменше. Лякаюся іншого… І переступити через себе, скрутити собі шиї не можу.

— Ви мені, Грабе, скажете зараз, що, ачей, в бога вірите? — від здивування Іван Петрович аж трохи піднявся зі стільця. — Наші радянські люди атом у руки взяли, стратосферу пробивають лобами, — голова для переконливості постукав себе по чолу, — а ви мені про верховного суддю… Це ж треба подумати! У нас завідуючим фермою — темна, віруюча людина. — Іван Петрович вмить роззирнувся по кабінету, наче шукав, з ким би поділитися цією страшною новиною, потім безсило гепнувся на стілець, схопився обіруч за скроні й замотав головою. — А я вірив, я так вірив цій людині!

— Значить, ви теж віруючий, — сказав несміливо Граб й довірливо глянув на Зеленяка.

Іван Петрович опустив перед собою руки, вилупив на Граба очиська й нервово закліпав.

— Ви що, Грабе, провокатор, контра?!

— Ні, що ви, Іване Петровичу! Ви сказали, що вірили мені. Це прекрасно — вірити в людину. Я, знаєте, виріс сиротою, наді мною багато збиткувалось — нікому було заступитися. Але не озлобився на світ, на людей… Вірив у них, у доброту. Бо що б то з нами сталося, коли б за кожен штурхан синіли від злості. Якщо втратиш віру у ближніх, у справедливість — немає смислу жити, та й годі.

Граб помалу перейшов на сміливіший тон, але говорив неквапливо, розсудливо. Очі його світилися тою селянською добротою, яка підкупає своєю наївністю, беззастережною вірою у власну правоту.

— Ви говорите про бога, — вів далі, намагаючись розбудити незворушне обличчя Івана Петровича. — Це все видумка попів, темних людей… Не хочу перед вами виправдовуватись, але я теж у ці казки не вірю. Проте у серці кожного з нас повинен бути власний суддя. Хай називають його, хто як хоче, — совість, душа, справедливість… Ви не думайте, що народ просто так придумав страшний суд. Він є. І рано чи пізно кожен з нас постане перед ним. І не на тому світі, а тут, серед нас, сущих на землі, за життя. Страшний суд настане, я собі думаю, тоді, коли людина пройде через житейське поле і раптом переступить ту межу, за якою залишиться наодинці із совістю. Можна все життя вертітися гадиною, обманювати, брехати ближнім. Але перед вічною межею, коли залишаєшся наодинці, сам собі уже не збрешеш… Оце, Іване Петровичу, і є страшний суд, яким так лякають… І верховним суддею на ньому — совість. Як її шануєш за життя — того собі й заслужиш. Про мене говорять, кому що збреде в голову. Язик не зношується, за латання не треба платити. Головне, я знаю, совість моя перед людьми, перед законом завжди була чиста.

— Ви, Грабе, сказали: перед законом, — раптом наче прокинувся Іван Петрович, стріпонув головою й п’ятірнею потеребив волосся. — А двадцять овець на чиїй совісті? Перед яким законом відповісте за них?

Граб одразу обм’як, розгублено опустив очі й щось нерозбірливо промурмотів.

— Прошу, прошу голосніше! — якоюсь хижою радістю загорівся Зеленяк. — Говоріть, говоріть, що скажете про ту невинну худобу на своєму страшному суді. Бо хто вже хто, а худоба невинна. І за ті двадцять овець, аби не я, не йшли б ви тепер спокійно через житейське поле до своєї межі, за якою, певне, пасуться і на