Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Як ти гадаєш, це можливо?

— Ні.

І Едді побачив, що вона плаче.

ДВА

Невдовзі Едді вибачився й відійшов у гущавину дерев, щоби справити природну потребу. Коли він припіднявся навприсядки, щоб дотягтися до листя, яким можна було б підтертися, просто за спиною в нього пролунав голос.

— Тільки не ці, сей, будь ласка. Ця рослина отруйна. Підітрешся нею, і сверблячки не уникнути.

Підскочивши від несподіванки, Едді рвучко обернувся, однією рукою вхопивши штани за пояс, а другою тягнучись до Роландової кобури, що висіла на гілляці найближчого дерева. Та побачивши, хто до нього заговорив у такий несподіваний спосіб, трохи розпружився.

— Енді, підкрадатися до людей зі спини, коли вони серуть, некошерно. — Він показав на густий зелений чагарник. — А оце? Чим мені це загрожує, як я підітруся оцим?

Робот мовчав, тільки клацало щось усередині.

— Що? — спитав Едді. — Я щось не те зробив?

— Ні, — відповів Енді. — Просто триває обробка інформації, сей. Некошерно: невідоме слово. Підкрадатися: я не підкрадався, я підійшов, коли ваша ласка. Срати: схоже на сленговий вираз на позначення випорожнення…

— Ага, — сказав Едді. — Так воно і є. Але послухай… якщо ти не підкрадався, Енді, то чому я тебе не почув? Тобто тут же скрізь підлісок. Більшість людей здіймають шум, коли йдуть через підлісок.

— Я не людина, сей, — відказав Енді. Едді здалося, що в його голосі прозвучали самовдоволені нотки.

— Ну, чувак. Як такий здоровило може ходити так тихо?

— Програмування, — тільки й сказав Енді. — Ні, ці листки вам не нашкодять.

Едді підкотив очі й зірвав листок.

— Ну звісно. Програмування. Авжеж. Я мав би здогадатися. Дякую-сей, довгих днів, поцілуй мене в зад і відправляйся на небеса.

— Небеса, — сказав Енді. — Місце, куди людина потрапляє після смерті. Різновид раю. За словами Старого, ті, хто йдуть на небеса, сидять одесную Всемогутнього Бога-Отця, навіки віків.

— Та ти що? А хто ж тоді сидить ліворуч? Продавці «Тапервейву»?[25]

— Не знаю, сей. Слово «Тапервейв» мені не знайоме. Чи не бажаєте послухати свій гороскоп?

— А чом би й ні? — сказав Едді й пішов назад у табір, на звук дитячого сміху й гавкіт пухнастика-шалапута. Над ним вивищувався Енді, блискучий навіть попри відсутність сонця, що сховалося за хмарами. Крокував він абсолютно безгучно, чи так здавалося Едді. Йому стало моторошно.

— Коли ви народилися, сей?

Це питання не заскочило Едді зненацька.

— Козлячого Місяця, — сказав він, потім уточнив: — Козла, того, що з бородою.

— Сніг зимою повен болю, зимова дитина міцна, як звірина, — сказав Енді. Так, авжеж, у його голосі бриніла самовтіха.

— Міцний, як звірина, — це про мене, — сказав Едді. — Я вже цілий місяць нормально не мився, можеш мені повірити, що я міцний, як звірина. Чого ще ти від мене хочеш, старенький Енді? Долоню тобі показати, чи що?

— У цьому нема потреби, сей Едді. — Втіху, що звучала в голосі робота, не можна було сплутати ні з чим, і Едді подумав: «Це все я. Куди б я не пішов, усюди і всім я несу радість. Мене навіть роботи обожнюють. Це моє ка». — Зараз Повна Земля, подякуймо всі. Місяць червоний, у Серединному світі його називають Мисливцем. Ви вирушите в мандри, Едді! Далекі мандри! Разом з друзями! Нині вночі ви повернетеся до Кальї Нью-Йорк. Познайомитеся з темношкірою дамою. Ви…

— А от про подорож до Нью-Йорка, будь ласка, докладніше, — зупиняючись, сказав Едді. Перед ними лежав табір. Він був так близько, що Едді бачив, як туди-сюди сновигають люди. — Тільки без жартів, Енді.

— Ви зануритесь у тодеш, сей Едді! Ви й ваші друзі. Тільки будьте обережні. Коли почуєте каммен, тобто передзвін, ви маєте зосередитися одне на одному. Щоб не загубитися.

— Звідки ти все це знаєш? — спитав Едді.

— Програмування, — відказав Енді. — Гороскоп закінчено, сей. Грошей не треба. — А потім, остаточно доконавши Едді: — Сей Каллаген, тобто Старий, каже, що в мене немає ліцензії на ворожбитство, тож я не маю права брати гроші.

— Сей Каллаген має слушність, — підтвердив Едді. А потім, Коли Енді знову посунув уперед: — Зачекай хвильку, Енді. Залишся, прошу. — Було щось абсолютно дивне в тому, як швидко він призвичаївся так говорити. Енді охоче зупинився і обернувся до Едді. Його сині очі палахкотіли. Едді мав близько тисячі питань про тодеш, але в ту мить його більше цікавило дещо інше.

— Ти знаєш про цих Вовків.

— О так. Я сказав сеєві Тіану. Він дуже розгнівався. — І знову Едді розчув у голосі Енді якусь самозадоволеність… та, звісно, це його і вразило. Адже робот, навіть вцілілий зі стародавніх часів, не міг зловтішатися з труднощів людей? Чи міг?

«А коротка ж у тебе пам’ять, зайчику, вже й забув про монопоїзд?» — спитав голос Сюзанни в його голові, а до нього приєднався Джейків голос. Блейн негідник. А тоді пролунав його власний голос: Якщо ти, друже Едді, сприйматимеш цього типа як звичайнісінький ворожильний автомат на карнавалі, тоді ти заслуговуєш на все, що тебе може спіткати.

— Розкажи про Вовків, — попрохав Едді.

— Що ви хочете почути, сей Едді?

— Для початку — звідки вони з’являються. Де те місце, де вони спокійно можуть задерти ноги на стіл і голосно перднути? На кого вони працюють? Чому крадуть дітлахів? І чому ті, кого вони забирають, повертаються додому руїнами? — Аж раптом його осяяло інше питання. Те, що було на поверхні. — А ще звідки ти дізнаєшся, що вони йдуть?

Усередині Енді заклацало, тривало це довго, мабуть, цілу хвилину. Коли Енді знову заговорив, його голос змінився. Він нагадав Едді поліцейського на прізвище Босконі, з тих часів, коли він ще жив у бідняцькому районі. Ділянкою роботи Боско Боба, як його називали, була Бруклін-авеню. Якщо ти просто зустрічав його, коли він неквапом прогулювався вздовж вулиці, крутячи в руках свого кийка, Боско заговорював до тебе так, наче ти людська істота і він, відповідно, теж: як життя, Едді, як там твоя матінка, твій ні-до-чого-не-здатний брат, чи запишешся ти в учнівську команду Поліцейської спортивної ліги, окей, побачимося в спортзалі, гляди, не кури, гарного тобі дня. Та якщо він запідозрив тебе в чомусь протиправному, Боско Боб перетворювався на чувака, якого б ти волів обходити десятою дорогою. Той офіцер Босконі вже не усміхався, і очі за окулярами нагадували кригу на калюжі у лютому