Читати книгу - "Незвичайні пригоди в лісовій школі"

Тож літання було одним з найулюбленіших уроків пташенят. Не урок, а суцільна гра-розвага.

Всі стрибали по черзі. У декого, — наприклад, у чижика Пижика, у хлопчиків-горобчиків Чика й Чирика, — літання вже майже виходило, а у Крякса, Гелгуша, Шулі, Пака, Льолика ще не дуже. Але всі весело верещали, гойдаючись на розтяжках.

І от на вишку заліз Грифа. Він підійшов до краю, подивився своїми банькатими очима на сітку і вже збирався почепити пояса, як раптом несподівано полетів униз. Пружна сітка підкинула його догори. Він впав на неї знову і знову полетів угору. Грифа підлітав, як м’ячик, і верещав: «Негідники!» «Паразити!» «Пігмеї!» «Негідники!» «Паразити!» «Пігмеї!» Це було як у цирку. Пташенята аж на підлогу лягали від реготу.

Коршак Соколович нарешті пригальмував сітку, допоміг Грифі злізти і спитав:

— Що сталося?

— Хтось мене штовхнув звідти! Пробрався на вишку і пхнув мене!

— Та не було на вишці нікого! — запевняв його Коршак Соколович. Ти просто, мабуть, оступився, втратив рівновагу і…

— Що я — дурний? Не оступився я! Хтось мене навмисне пхнув. Я добре відчув поштовх! — наполягав Грифа.

І тут раптом з вишки, де не було нікого, пролунав сміх.

Усі вражено перезирнулися. Це був той самий сміх, що й тоді, за вікном!

Таємниця третя

На уроці співів Тьох Тьохкович Соловейко розучував з пташенятами урочисту кантату на честь відкриття лісею.

— Зробімо так, — казав Тьох Тьохович. — Спершу хором співаємо державною орлиною мовою:

Ми — крилаті лісеїсти —

Вміємо не тільки їсти —

Мов багато знаємо,

Ними і співаємо!

А тоді кожен окремо по черзі співає арію своєю рідною пташиною мовою. Зрозуміло?

— Зрозуміло!.. Зрозуміло!.. — загомоніли пташенята.

— Ну тоді… — Тьох Тьохкович змахнув диригентською паличкою, і пташенята дружно заспівали:

Ми — крилаті лісеїсти

Вміємо багато їсти…

— Стоп! Стоп! — загукав Тьох Тьохкович і застукотів диригентською паличкою по пюпітру. — Це прекрасно, що у вас такий хороший апетит, але треба співати «Вміємо не тільки їсти», а далі «Мов багато знаємо…» «Багато мов», а не «Багато їсти».

Пташенята дуже сміялися, дивуючись, як це вони так усі дружно помилилися.

— Ну! Ще раз! Почали! — Тьох Тьохкович знову змахнув паличкою, і пташенята заспівали. І вже правильно. — Молодці! — вигукнув Тьох Тьохкович. — А тепер кожен своєю мовою! Нумо!

— Кря-кря! Кря-кря! — заспівав Крякс.

— Гел-гел! Гел-гел! — заспівав Гелгуш.

— Ку-ку! Ку-ку! — заспівала Кука.

Дійшла черга до Грифи.

І раптом він заспівав:

— Ква-ква! Ква-ква!

Всі засміялися, думаючи, що він жартує. Але, схоже, Грифа не жартував.

— Ні, Грифо! Це не по-грифському. Це по-жаб’ячому. Так тільки жаби квакають. Ану давай, як треба!

Грифа роззявив дзьоба, але з горла в нього вилетіло знову:

— Ква-ква! Ква-ква!

Пташенята знову засміялися.

— Не кантата, а квантата! — вигукнув Крякс під загальний регіт.

Всі знову засміялися.

— Ну заспокойся, заспокойся, Грифо! — підбадьориав його Тьох Тьохкович, — Це нервове! Давай ще раз!

Але й утретє замість грифського орлиного клекоту з горла Грифи вирвалося жаб’яче квакання.

Пташенята вже не сміялися, а лише вражено перезиралися.

І тут згори, просто зі стелі, почувся знайомий регіт.

Педнарада

Кар Карлович скликав термінову педнараду.

— Панове! — сказав він. — У нашому лісеї коїться щось незрозуміле! Якась кар-кара Божа! Хто це робить — не збагну. Може, якийсь кар-карлик чарівний невидимий, але звідки він узявся і чого він хоче?.. Які будуть думки з цього приводу?

Вчителі тільки крилами розводили. Конструктивних пропозицій ніхто поки що не має.

Нарешті спромоглася на слово Шуліка Сапсанівна:

— А давайте пригадаємо, чи були скарги від батьків? Може, це хтось із ображених, з тих, кого ми не прийняли до лісею?

— Скар-карги? — перепитав Кар Карлович. — Авжеж, були! Прийом ми проводили обмежений, ви ж знаєте. Деякі батьки справді скаржилися. Але ми всім розтлумачили, пояснили, і вони погодилися. Ось, наприклад страусиха Емма Еммануїлівна. Її синок, хоч і птах, але літати не може, бо страуси не літають. Летюча миша пані Кажанова, яка намагалася нав’язати нам свого синочка Жанчика, врешті погодилася, що вони, хоч і крилаті, але ж не пернаті, а у нас лісей виключно пташиний.

— І все-таки, я думаю, треба шукати серед ображених, — наполягала Шуліка Сапсанівна.

— Так-так-так! — підтримав її математик Дятел.

— А як ви пропонуєте шукати? — роздратувався Кар Карлович.

— Ну… — покрутив своїм довгим носом Тук Тукович. — Підстерегти якось…

— От ви й підстережіть! — вигукнув Кар Карлович.

Довго тривала педнарада, довго сперечалися вчителі, але плідних наслідків це не дало. Що робити — так і не вирішили.

Таємниця четверта

Минуло кілька днів.

Якось уранці Грифа прокинувся в кепському настрої.

Вчора на уроці Шуліка Сапсанівна дуже хвалила Пака за успіхи у вивченні орлиної мови.

— Беріть з нього приклад! — казала вона. — Дивіться, шпаченя, а як прекрасно клекоче по-орлиному. А деякі, хоч це їхня рідна мова, не можуть правильно і двоїх клеків стулити докупи.

Вона, звичайно, натякала на Грифу. Справді, після отого квакання на співах у нього виникли серйозні проблеми з мовою. Шуліка Сапсанівна весь час робила йому зауваження.

«Це все отой таємничий жартун, хай йому грець!» — думав Грифа.

Але додумати він не встиг, бо у цей час почувся сміх. Отой самий таємничий сміх. Грифа підхопився і на всі боки замотав головою. Ніде нікого!

Аж раптом…

— Чого це ти дзьоба повісив? То нудився, хотів, щоб було цікаво. А як стало цікаво, таємниці з’явилися, — ти й скис.

Голос був писклявий, наче дитячий.

— Х-то це? Хто це говорить? — скрикнув Грифа.

— Хочеш дізнатися, хто я?

— А-авжеж!

— Ну тоді сьогодні після уроків візьми Крякса, Пака і Гелгуша і нищечком проберіться у коридор під сходи. Там, у темному закутку, є маленькі дверцята. Це вхід у підземелля. Я вас там чекатиму.

— Все життя живу у Мармуровому Палаці, а про жодне підземелля не чув, — здивувався Грифа. — Егей! Ти чуєш?

Але писклявий голос більше не озвався.

Грифа натягнув штанці і побіг у коридор. Зазирнув під сходи у темний закуток. І справді побачив там затягнуті павутинням маленькі дверцята з іржавим висячим замком.

— Тю! — почухав Грифа потилицю. — Як же я їх раніше не помічав?

Хотів спершу побігти розпитати про ті дверцята батьків, але потім передумав: «Ні! Так нецікаво. Таємницю треба розгадати самому. Дорослі ламають голови, скликають педнаради, а вдіяти нічого