Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Мова змінилася також і в таборах. До осені 1937 року в офіційних документах і листах в’язнів часто називали за їхніми професіями, наприклад «лісоруби». 1940 року окремий в’язень більше не був лісорубом, він був просто в’язнем — «заключенным», або у більшості документів з/к, що читалося як «зек»[369]. Група в’язнів стала позначатися бюрократичним деперсоналізованим терміном «контингент». Не могли в’язні більше і змагатися за славне звання «стахановців»: один із табірних керівників розіслав своїм підлеглим обуреного листа, в якому їм наказувалося називати в’язнів, які добре працюють, «в’язнями, що працюють по-ударному» чи «в’язнями, які працюють за стахановськими методами праці».

Будь-яке позитивне значення терміна «політичний в’язень», звичайно ж, зникло ще задовго до того. Привілеї для соціалістів — політичних в’язнів закінчилися з їх переведенням із Соловецького острова у 1925 році. Але тепер значення терміна «політичний» повністю змінилося. Він охоплював усіх засуджених за сумнозвісною 58-ю статтею Кримінального кодексу, яка включала усі «контрреволюційні» злочини, — і мав суворо негативні конотації. Політичних — іноді їх називали «КР» (контрреволюціонер), контра або контрик — дедалі частіше почали називати «ворогами народу»[370].

Цей якобінський термін, вперше вжитий Леніним 1917 року, було відроджено Сталіним 1927-го — стосовно Троцького і його послідовників. 1936 року, після секретного листа ЦК республіканським і обласним комітетам партії — на думку Дмитра Волкогонова, російського біографа Сталіна, його автором був сам Сталін, — вираз набув ширшого значення. У листі пояснювалося, що навіть якщо ворог народу «виглядає надійним і нешкідливим», він робить усе для того, щоб «нишком проповзти у соціалізм», хоча насправді він «таємно його не приймає». Іншими словами, ворога більше не можна впізнати по відкрито висловлюваних ним поглядах. Пізніший керівник НКВД Лаврентій Берія також часто цитуватиме Сталіна: «Ворог народу — це не тільки той, хто чинить саботаж, а й той, хто сумнівається у правильності лінії партії». Отже, визначення «ворог» могло стосуватися кожного, хто з будь-якої причини виступає проти сталінського правління, навіть якщо він не висловлює цього відкрито[371].

У таборах вираз «ворог народу» став тепер офіційним терміном, який вживався в офіційних документах. Жінок почали арештовувати як «дружин ворогів народу» — після того, як наказ НКВД 1937 року уможливив такі арешти; той самий наказ стосувався і дітей. Офіційно вони отримували вироки як «ЧСВР» — «член сім’ї ворога революції»[372]. Багато з «дружин ворогів народу» потрапляли до Темніковського табору, також відомого як Темлаг, у республіці Мордовія в Центральній Росії. Дружина опального радянського вождя Миколи Бухаріна Анна Ларіна згадувала: «Там ми стали рівними в нашій біді — Тухачевські і Якіри, Бухаріни і Радеки, Уборевичі і Гамарники: "Спільна біда — півбіди!"»[373].

Галина Левінсон, яка також пройшла через Темлаг, згадувала, що тамтешній режим був порівняно ліберальний, можливо тому, що вони не були засуджені, вони були просто «дружини». Вона відзначає, що більшість жінок у таборі були до ув’язнення «абсолютно радянськими людьми» і вже в таборі вірили в те, що їх арештовано через підступи якоїсь таємної фашистської організації в партії. Деякі щодня займалися тим, що писали листи Сталіну і до Центрального комітету, в яких обурено скаржилися на змову, жертвами якої вони стали[374].

Крім своїх офіційних значень, «ворог народу» на 1937 рік став ще й лайкою. Від часів Соловецького табору засновники і планувальники організовували систему на ідеї, що в’язні не є людськими істотами, вони, швидше, «трудові одиниці»: навіть у часи будівництва Біломорського каналу Максим Горький писав про куркулів як про «напівтварин»[375]. Тепер, однак, пропаганда описувала «ворогів» як навіть щось ще нижче від двоногої худоби. З кінця 1930-х років Сталін також починає публічно називати «ворогів народу» «хижаками» і «брудом» або ж просто «бур’янами», які підлягають викоріненню[376].

Ідея зрозуміла: зеки більше не вважалися повноправними громадянами Радянського Союзу — якщо взагалі вважалися людьми. Один із в’язнів висловив спостереження, що їх було піддано «певному відлученню від політичного життя і не дозволялося брати участі у його літургіях і обрядах»[377]. Після 1937 року охоронці не звертаються до в’язнів словом «товарищ», а в’язнів за таке звернення до охоронця можуть побити — представників адміністрації і охоронців слід називати «гражданин» («громадянин»). З тюремних і табірних стін зникають портрети Сталіна та інших вождів. Порівняно звичайна картина середини 1930-х років — поїзд, що везе в’язнів, прикрашений портретами Сталіна і гаслами із запевненнями, що пасажири будуть стахановцями, — після 1937 року стає немислимою. Як і святкування дня трудящих Першого травня — свята, яке колись відзначалося у Соловецькому кремлі[378].

Багатьох іноземців дивувала потужність дії на радянських в’язнів такого «відлучення» від радянського суспільства. В’язень-француз Жак Poсci, автор енциклопедії табірного життя — «Довідника ГУЛАГу», пише, що слово «товариш» справляло на в’язнів, які його роками не чули, дивовижну дію: «Бригада, яка тільки-но відпрацювала одинадцять з половиною годин зміни, погодилася продовжувати роботу тільки тому, що головний інженер… сказав в’язням: "Я вас прошу, товариші"»[379].

За дегуманізацією «політичних» ішла велика, іноді радикальна зміна в умовах їхнього життя. ГУЛАГ 1930-х років був зазвичай дезорганізованим, часто жорстоким і іноді згубним. Разом з тим у певний час і в певних місцях у 1930-ті роки навіть політичним в’язням давалася реальна можливість погашення судимості. Будівельники Біломорського каналу читали газету «Перековка». У фіналі «Аристократів» Погодіна глядач бачив приклад «навернення» колишнього саботажника. Флора Лейпман — дочка шотландки, яка одружилася з росіянином, переїхала до Ленінграда і невдовзі після того була заарештована за шпигунство — відвідала 1934 року матір у північному лісовому таборі і виявила, що «у стосунках охоронців і в’язнів ще існував певний елемент людяності — КГБ ще не так удосконалилося і не так розумілося на психології, як кілька років потому»[380]. Лейпман знала, про що говорить — «кілька років потому» вона сама стала в’язнем. Бо після 1937 року ставлення справді змінилося, особливо — ставлення до в’язнів, засуджених за 58-ю статтею Кримінального кодексу за «контрреволюційні» злочини.

У таборах політичних зняли з планувальних та інженерних робіт і примусово повернули на «загальні роботи», що означало некваліфіковану фізичну працю в шахті або на лісоповалі: «ворогам» більше не дозволялося обіймати жодної хоч якось важливої посади — через побоювання щодо можливості саботажу з їхнього боку. Новий начальник Дальстрою Павлов особисто підписав наказ щодо геолога І. С. Давиденка, який мав «використовуватися як звичайний робітник» і якому «в жодному разі не дозволяється проводити незалежну роботу. Завдання Давиденка мають ретельно і