Читати книгу - "Капітани піску"

Педро Куля підійшов до Дори:

— Не бійся. Ніхто не зачепить тебе.

Вона вийшла з свого кутка, відірвала шматок подолу й стала витирати кров з рани Професора. Потім пішла туди, де лежав Гульвіса, промила і перев'язала йому рану. Увесь її страх, уся втома щезли, бо вона повірила Педро Кулі.

— Ти теж поранений? — спитала вона Кангасейро.

— Ні, — відрубав метис і сховався у своєму кутку. Здавалося, він боїться Дори.

Безногий мовчки спостерігав. Собака зіскочив з його колін і підійшов лизнути ноги Дори. Та погладила собаку.

— Це твій? — спитала вона Безногого.

— Так. Але може побути й біля тебе.

Вона всміхнулася. Педро Куля пройшовся по складу простоволосий.

— Завтра вона піде звідси, — сказав він. — Я не хочу, щоб тут було дівчисько.

— Ні, — сказала Дора. — Я залишуся, буду допомагати вам… Я вмію куховарити, шити, прати.

— Як на мене, то хай лишається, — сказав Кангасейро.

Дора поглянула на Педро Кулю.

— Адже ти сказав, що ніхто не заподіє мені зла? Педро Куля подивився на її ясне волосся. Місяць зазирав у склад.

Дора — «мати»

Кіт підійшов перевальцем до Дори. Він дуже довго намагався засилити нитку у вушко голки. Дора вклала Зе Фуїнью спати і тепер готувалася послухати, як Професор читатиме гарну історію із книги в синій палітурці. Кіт наблизився до неї повільно ходою моряка:

— Доро, ти могла б мені щось зробити?

І показав на голку з ниткою, яку тримав у руці. Здавалося, він повинен був розв'язати головоломку, але не знав, як до неї взятися. Професор припинив читання, і Кіт змінив тему розмови:

— Ти, Професоре, стільки читаєш, що колись осліпнеш… Якби хоч електрика була… — І Кіт нерішуче подивився на Дору.

— То що в тебе? — спитала Дора.

— Та, чорт забирай, оця нитка… Ніколи не бачив нічого важчого за це. Затягти голці в зад…

— Дай-но сюди…

Вона засилила нитку, зав'язала на кінці вузлик. Кіт сказав Професорові:

— Лише жінка вміє дати собі раду з оцією штуковиною.

Він потягнувся рукою по голку, але Дора запитала, що Кіт хоче собі зашити. Кіт показав розірвану кишеню піджака. Це був той кашеміровий костюм, якого Безногий носив, коли жив як багатий хлопець на вулиці Граса.

— Класний костюм, — похвалився Кіт.

— Справді гарний, — притакнула Дора. — Скидай-но піджака.

Професор і Кіт задивились, як вона шиє. В них ніколи не було нікого, хто б латав їм одяг. Раніше тільки Кіт і Тичка цим займалися. Кіт — тому що намагався бути елегантним і мав коханку, Тичка — тому що йому подобалося ходити охайним. Інші хлопці доношували своє лахміття до цілковитої непридатності, а потім випрохували чи крали інші штани чи піджак. Дора закінчила латання.

— Ще треба щось зашити?

Кіт пригладив волосся, намащене брильянтином.

— Добре б ще сорочку на спині…

Він повернувся. Сорочка була розірвана майже згори донизу. Дора звеліла йому сісти, почала зашивати у нього просто на тілі. Коли її пальці торкнулися Котової спини, він здригнувся. Як тоді, коли Далва дряпала йому спину своїми довгими наманікюреними нігтями, примовляючи:

— Кішечка дряпає котика…

Але Далва не зашивала йому одягу, можливо, навіть не вміла засилити нитку в голку.

Дора торкалася його своєю рукою, наче мати, яка латає синові сорочку. Котова мати вмерла рано. Вона була вродливою жінкою, але в неї, як і в Дори, були погано доглянуті руки. Дружина робітника, вона не знала манікюру. І вона теж латала Котові сорочки просто на спині в нього. Дорина рука торкається його знову. І його охоплює почуття щирої ніжності, почуття безпеки, як тоді, коли його торкалися материні руки. Дора позаду нього. Він її не бачить. Йому здається, що це його мама повернулась і Кіт знову маленький, одягнений в сорочечку, яку пошматував під час ігор на схилах пагорба. Мати змушує його сісти перед собою, і її руки спритно орудують голкою, іноді торкаються його і приносять йому відчуття повного щастя. Мама повернулась і зашиває Котові сорочку. І йому хочеться обійняти Дору за шию, притулитись до неї і щоб вона наспівувала йому пісеньку, а він би заснув біля неї, як маля. Він раптом відчув себе насправді дитиною. Але вже великою дитиною, бо рівний був з чоловіками, бо крав, щоб жити, бо спав щоночі з жінкою легкої поведінки, брав у неї гроші. Але сьогодні ввечері він знову був дитиною, забув про Далву. Забув і про своє життя маленького кишенькового злодія, власника крапленої колоди карт, шулера. Забув про все, і зараз він тільки чотирнадцятирічний хлопець, якому мама зашиває сорочку. Хочеться йому, щоб мама наспівала йому колискову і він заснув би під звуки її голосу… Одну з тих колискових про маленького гномика. Дора перекусила нитку, нахиляється до Кота, і її біляве волосся торкається його плеча. Але не виникає в нього жодного іншого бажання, окрім того, щоб вона й далі була його мамою. Його щастя в цю мить було майже безглуздим. Ніби взагалі раптом перестало існувати все його життя, яким воно було після того, як померла мати. Ніби він і далі залишився дитиною, як усі чотирнадцятилітні. Сьогодні ввечері до нього повернулась мама. Тому ніжний мимовільний дотик Дориного волосся тільки збільшує його щастя. Її голос, коли вона каже: «Все гаразд, Кіт», бринить, немов м'який, музичний голос його матері, яка співала колискових пісень, поклавши Котову голову собі на груди.

Він підводиться, дивиться на Дору вдячними очима.

— Ти тепер наша матуся.

Йому здається, що Дора не розуміє його, хоча б тому, що на її обличчі з'являється усмішка маленької жінки. Але Професор зрозумів, і Кіт, що стояв перед Дорою і говорив до неї щасливим голосом, називав її мамою, і Дора, яка усміхалась до нього всією своєю материнською, майже жіночою усмішкою, виростають у Професоровій уяві в цілу картину.

Кіт закидає піджак за спину й перевальцем виходить. Він відчуває, що життя в складі змінилося: вони зустріли матір, відчули материнську ласку й піклування. Цієї ночі Далва здивувалася йому:

— Що це з Котиком? Що трапилось!

Але він зберіг свою таємницю. Це надто велика подія — знайти матір, яка вже померла. Далва не зрозуміла б цього.

Коли Професор почав читати, Жоан Здоровило підійшов і сів поруч. Ніч була дощова. В історії, яку читав Професор, теж була дощова буряна ніч. Матросів на судні били батогом, капітан був злочинець. Вітрильник міг потонути щохвилі, офіцерів батіг шмагав по оголених спинах матросів.