Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

— Та начебто.

— Оце так новина… — сказав Марсель, проте не докінчив і люто озирнувся. — Хто качався на моєму ліжку? Часом не ти?!

— Ні, — відповів Ота. — Це Каміль.

— Так от, — буркнув Марсель. — Щоб тобі було ясно з самого початку: я забороняю навіть торкатися моїх речей! — Він скинув сорочку, залишивши на шиї лимонний шарф, зав'язаний ковбойським вузлом, і почав витирати спину рушником, наче після ванни. — Чорт, там справжнє пекло… Чого ти так на мене вирячився, Гадюко? Хочеш загіпнотизувати?

— Тебе ні. Мене, — мовив Ота. — Хоче, щоб у мене завтра впали руки. Хоче послати мене на той світ.

— То чого ти не відчиниш ним двері? Чи, може, боїшся? — посміхнувся Марсель і замахав перед Гадюкою рушником. — Киш! Щезни, хробак! Ти тут не дома!

— Свята діво, тут справжня колекція шимпанзе! — засміявся Гадюка. — Коли б це не звучало як жарт, то… — Він підніс до носа кулак, значуще понюхав його і вийшов.

Марсель кинув рушник на постіль, приліпив долонею пластир, який відклеївся від щоки, і глянув на Оту:

— Між нами, це не хробак, а дикий звір, і він затаїв на тебе злість. Будь з ним обережний.

Ота безтурботно засміявся.

— Ніхто з вас не хоче першосортних абрикосів? — запитав Маріо. — Залишилося всього чотири штуки. Але я вже не можу.

— То відпочинь, Наполеоне, — всміхнувся Марсель. — Не треба все жерти одразу. — Він повів очима по кімнаті, а тоді звернувся до Оти: — Де твої речі? Чи ти, може, прийшов, як до шинку?

— Майже. Всі мої речі пропали, — відказав Ота й знову розповів свою історію.

Маріо підвівся, підійшов до вікна; хвилину повагавшись, він заходився доїдати абрикоси. У нього були міцні волохаті ноги, груди, як панцир, і трохи короткі руки, які він підняв, щоб вітер з моря дув йому під пахви.

— Ну от, — зітхнув віп і викинув мішечок з кісточками на вулицю. — Все. Абрикоси — моя слабість.

Марсель зареготав, слухаючи Оту:

— Ну й дурень же ти! Чотири тисячі франків! Знаєш, що ти міг тут за них мати?

— Де там, — відповів Ота. — Я саме того й прийшов до тебе, щоб ти мені про це сказав.

Він сів на Густове ліжко. Потім поклав голову на край подушки, подалі від ямки, яку Густ витиснув головою. Та обличчя його все одно зсунулося туди, і він заснув, міцно тримаючись за бильце ліжка, немов боявся, що воно від нього втече.

3

Пополудні вони виїхали до Рабата. Сиділи у відкритій машині на дошках Фавлерової розбірної сцени й рингу. Вітер куйовдив усім волосся, тільки в Марселя воно було змащене брильянтином і скидалося на чорний шолом. Машина мчала по шосе, відполірованому десятками тисяч авто, ліворуч синіло море, праворуч розіслалася безлюдна коричнево-зелена рівнина. Моро й рівнина були весь час однакові, й через те здавалося, наче машина стоїть на місці і тільки шурхотить шинами. Зразу ж за Каса Ота побачив скелі, де позавчора купався перед тим, як піти до Віветти, але це коротеньке видиво промайнуло і лишилося позаду, в безповоротному минулому, де йому й належало бути. Ота не хотів про це більше згадувати. Шлунок його був повний, десь попереду, в незнайомому місті, чекало ліжко, на яке він матиме право лягти і яке у нього ніхто не відбере, хіба що Гадюка. Про Гадюку, про поєдинок із ним, від якого залежить усе, він тепер-думав весь час.

Їхали вже цілу годину, але майбутнє, про яке думав Ота, нітрохи не наблизилося — його заступав Гадюка. Здавалося, що й Рабат не ближчає, що все довкола завмерло і тільки чекає поєдинку, після якого все або завалиться, як будиночок у Бідонвіллі, коли його копнути ногою, або залишиться, таке ж прекрасне, як він бачив у своїй уяві: їжа, постіль, кілька франків… а може, й закордонний паспорт. Ота високо підніс голову, щоб вітер обвіяв обличчя й угамував хвилювання… і мимохіть глянув крізь маленьке засклене віконце в кабіну, де поруч водія-араба сидів Гадюка. Наче пан, який має право на краще місце. Гадюка, мабуть, відчув цей погляд, бо враз обернувся й посміхнувся. І Ота раптом зрозумів, що вони обидва прагнуть одного — перемоги, навіть якщо б це коштувало життя суперникові. Гадюці, певно, байдуже, хто це буде, але він, Ота, жадав, щоб то була тільки одна людина в цілому світі. Гадюка.

Незабаром на обрії показався Рабат. Це було гарне місто, набагато краще, ніж Касабланка. У синьо-зелених садах потопали вілли. На пагорбі розкинулося арабське кладовище й дивилося на океан. Над дахами будинків літали лелеки. Два мінарети, схожі на величезні чотирикутні стовпи, височіли над містом, на шпилі кожного золотом виблискували три кулі. Машина зупинилася перед готелем «Дю Марок». Біля тротуару стояв Фавлерів «деляже», а в холі на них уже чекали Фавлер, Джоанна й Перрейра.

— Мерщій до роботи, хлопці, — квапив Фавлер. — Перед вечерею я ще хочу вас трохи потренувати.

Вони поставили ринг посеред квадратної зали з балконом довкола, перевдяглися й почали тренування. Монді Перрейра курив сигарету і стежив за ними. На балконі стояла Джоанна.

— Ти б'єіп, як кенгуру, Густе, — сказав Перрейра.

Всі зупинилися.

— Чого очі вирячили? — крикнув Перрейра й кивнув головою на Оту. — Він виступатиме замість Густа, отже, ми й зватимемо його Густом. Чи ти де хочеш? Може, тебе називати Карпентьє?[19]

— Ні, з мене вистачить і Густа, — промимрив Ота й підняв руку, щоб зупинити боксерський мішок.

— Я думаю, — засміявся Монді. — Чемпіон Латвії — це не так мало.

Зненацька в залі з'явився Фавлер, рудий, як лис.

— Роби що-небудь! — крикнув він Оті. — Я хочу побачити, скільки на тобі втрачу! — І, засунувши руки в кишені аж по лікті, відступив насуплений. — Стоп! — крикнув за хвилину. — Здається, я позбудуся з тобою останніх штанів. Але на, візьми. — Він витяг із кишені десять франків.

— Це мені?

— Тобі. Завдаток.

— Дякую, — витиснув із себе Ота. Це було куди більше, ніж він сподівався. Певно, сподобався Фавлерові, чи, може, знову за нього замовила словечко Джоанна… може, він сподобався і їй. Ота глянув на балкон. Джоанни там уже не було.

Одразу ж після тренування Ота побіг купити собі приладдя для гоління, мило й зубну щітку. Ховаючи перед сном те, що лишилося з десятьох франків, він знайшов у кишені свої фотографії й брудну червону шматину. Розгорнув її й зустрівся з поглядом напівстертих, але все ще здивованих очей худого араба.

— О боже… — Він швидко згорнув шматину, озираючись, чи ніхто не дивиться. Та Маріо сидів на ліжку,