Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 2"

"Відшукав папери, під час життя в Ермітажі писані про старожитності Слов’ян з вишукуванням первісного народу; тут є записки (графа) Андрія Петровича Шувалова...". Мабуть, цей запис цензура пропустила помилково, тому що внизу сторінки зроблена примітка, де написано, що мова йде про фельдмаршала Шувалова. Але питання в тому, що останнього звали Петром Івановичем. Помер фельдмаршал 1762 року. І природно, писати записки імператриці Катерині II не міг.

Можна подати десятки записів Храповицького про те, як імператриця "вправлялися в продовженні писання Історії Російської". Однак в першій книзі ми вже про те вели мову, тому згадаємо лише ті щоденникові записи, які знадобляться надалі.

Отже, 1 грудня 1789 року. "Вправлялися в Законодавстві і в Історії. — "Тепер за закони не можу взятися, але думаю, що можу взятися за Історію" [25, с. 213].

"27 липня 1791 року... Показував я ріку Сіть, в Ярославській губернії. Вона впадає в Мологу, а Молога — у Волгу. На Сіті вбитий Князь Володимир Юрієвич Рязанський від Татар. Думали, що він перейшов Волгу набагато нижче, щоб атакувати Татар; але ріка Сіть показує, що Володимир тікав до Твері. Цим відкриттям не дуже задоволені для складання Історії" [25, с. 245].

"25 вересня 1791 року. Покликано, і якийсь час читали мені Російську історію. "Тут є примітка про Татар і їхню силу при навалі на Росію; життя св(ятого) Олександра Невського, без чудес" [25, с. 251].

Велике свідчення! Ми бачимо — існувало інше життя Олександра, так званого Невського. І Катерина II разом із О. В. Храповицьким знала правду про те життя. Однак нам повідали "чудеса". До речі, у своїй роботі: "Міркування про проект історії Росії XVIII століття", написаній власноручно і збереженій в чорновому оригіналі (1785), Катерина II чітко записала: "Святий Олександр Невський (в 1237 році. — В. Б.) тоді тільки народився, йому було не більше 5—6 років [26, с. 133].

Великі й незаперечні свідчення залишила імператриця!

Повернімося все-таки до щоденника О. В. Храповицького, подамо ще дві виписки з нього: '"Увійшов з поштою після Пушкіна (мова йде про О. І. Мусіна-Пушкіна. — В. Б.). Казали, що Єлагін дивується, звідки зібраний родовід давніх князів Російських, і багато чого у себе в Історії поправив". А внизу йде примітка: 'Тут мовиться про родовід великих князів, складений Государинею" [25, с. 286].

Тепер ви, очевидно,, зрозуміли, від кого дісталися нам відомості про всіх великих князів, як київських, так і московських. Сумнівів ні в кого не повинно бути в тому, хто є остаточним автором династичного списку великих князів. Катерина II в питанні про російську історію жартів не допускала.

І остання виписка із щоденника О. В. Храповицького:

"29 грудня 1791 року. Виходили... (Катерина II.— В. Б.), бралися було за Історію, але знову лягли. Було славлення, після чого покликали лише Митрополита, його потчували; до інших не виходили [25, с. 258].

На цьому "заняття російською історією" імператриці закінчились. Як обрізало! І "славлення" було проведено неспроста. Катерина II разом із "Комісією" здійснила розпочату справу. Склали й написали історію Московії. І не просто написали, а саме "з’єднали її воєдино" з історією Київської держави. У тому й полягало головне завдання.

А далі в Російській імперії сталося кілька цікавих чудес. Мов із-під землі, почали з’являтися так звані "літописні зводи". Сотнями, навіть тисячами! Однак, що цікаво, перший із них — Львовський — з’явився саме 1792 року. Надрукований у Санкт-Петербурзі. Точнісінько, як в анекдоті. Слухайте:

"Львовський (звод), виданий у С.-Петербурзі 1792 р. в V томах під ім’ям Літописця Руського" [27, т. І, с. 24].

То був лише початок. Далі "літописні зводи" посипалися, як горох із відра. Читаємо:

"Лаврентіївський літопис... у 1792 (році) його придбав О. І. Мусін-Пушкін" [16, т. 14, с. 90].

І нікому невтямки, що в 1792 році вже не існувало "Літописця Руського", і треба більш чітко визначатися з автором; а "Лаврентіївський літопис" — не хлібина, щоб її "купувати" чи то в торговця, чи у звичайній крамниці саме 1792 року. До речі, О. І. Мусін-Пушкін, про якого згадувалося в щоденнику статс-секретаря імператриці, був одним із членів знаменитої катерининської "Комісії". Послухаємо професора В. О. Ключевського: "Складаючи свої записки щодо російської історії, імператриця Катерина користувалася матеріалами... "любителів вітчизняної історії" графа Мусіна-Пушкіна і генерал-майора Болтіна" [8, с. 566].

Тепер стає зрозуміло, чому саме Мусіну-Пушкіну було доручено "знайти і придбати" так званий "Лаврентіївський літописний звод". Він був своєю людиною в середовищі великих фальсифікаторів, Йому можна було довіряти.

Ми надалі будемо детально досліджувати чимало із "літописних зводів", але про так званий "Лаврентіївський" необхідно сказати дещо заздалегідь. Це був один із найголовніших зводів. Тому що він дуже хитро, власне, в катерининському дусі, "з’єднав" мерянську країну Моксель (Московію) зі слов’янським етносом Київської землі. Читаємо: "Лаврентіївський Л.(ітопис) слідом за "Повістю минулих літ” містить опис подій південноруських, а потім — Володимиро-Суздальської Русі... у його основі лежить звод 1177 р. ... Цей звод увійшов до складу більш пізнього Володимирського зводу 1193 р. Володимирські літописці розглядали володимирських князів спадкоємцями київських...

Із 1285 р. у Лаврентіівскому... Л.(ітопису) починається низка точно датованих тверських звісток... Простежується в Лаврентіївському Л.(ітопису) і тверський звод 1305 р., що з’єднує матеріал різних областей і тяжіє до того, щоб бути загальноруським". [28, с. 80].

Усе врахувала імператриця: і літописці в неї — київські й волинські, суздальські й ростовські, володимирські й тверські тільки й думали про "загальноросійську ідею". І думали цю тяжку думу протягом сторіч: і в 1070, і 1177, і 1193, і 1285, і 1305, і навіть у 1377 роках, коли, згідно з московською версією, цей звод переписувався востаннє. Саме для подібного "єднання" працювала десять років Катерина II.

Високоосвічена людина свого часу, що читала старі історичні оригінали й бачила поверхневе мислення російської еліти, вона розуміла, що рано чи пізно європейські історики торкнуться московської історичної тематики і геть-чисто спростують московські билини про "велике минуле". Адже всі вони базувалися на елементарних вимислах і бажаннях. Вона знала: навіть Стефан Баторій висміював вигадки і брехню Івана Грозного про його "кесареве походження" від візантійської імператорської родини.

Саме "поєднанням" Московії із давнім Київським князівством, за допомогою "літописних зводів", мріяла