Читати книгу - "Принц і злидар"

Але Майлз Гендон виручив його.

— Пустіть дитину! — скрикнув він. — Звірі ви, а не люди! Хіба ви не бачите, який він маленький і кволий? Пустіть його — я беру на себе його кару.

— От спасибі! Чудово придумано! — вигукнув сер Г'ю і злісно посміхнувся. — Пустіть старченя, а цьому молодцю дайте замість нього дюжину, тільки ж дивіться, гарненьких.

Король палко запротестував був, але сер Г'ю одразу вгамував його:

— Кажи, кажи, не бійся! Кажи все, що в тебе на душі. Тільки пам'ятай, що за кожне твоє слово він матиме на шість ударів більше.

Гендона вийняли з колодок і оголили йому спину; і коли по ній заходив канчук, бідний маленький король одвернувся й більше вже не стримував сліз, дарма, що вони зовсім не личили його королівському санові.

«Відважне, вірне серце! — казав він сам собі. — Його благородний вчинок ніколи не зітреться в мене з пам'яті. Я цього ніколи не забуду, та й їм пригадаю!» гнівно додав він.

Великодушність Гендона з кожною хвилиною росла в його очах, а заразом і вдячність до нього.

«Той, хто рятує свого короля від ран і смерті, — а він це зробив для мене — робить йому велику послугу, — думав король, — але це ніщо проти сьогоднішнього його подвигу. Адже ж він урятував свого короля від ганьби!»

Гендон без стогону, без крику, з мужністю справжнього воїна, зносив удари. Його стійкість і те, що він визволив хлопця від кари, взявши її на себе, викликало пошану навіть у темної юрби, що зібралася навколо нього. Насмішки й грубі жарти змовкли; чути було тільки, як свистить канчук. Коли Гендона знов забили в колодки, навколо панувала мертва тиша; навіть не вірилося, що недавно тут стояв глумливий крик.

Король тихенько підійшов до Гендона й шепнув йому на вухо:

— Не в силі короля зробити тебе благороднішим, добра, велика душа, бо ти й так благородний. Але король може звеличити тебе перед людьми.

Він підняв з землі канчук і, легенько торкнувшись ним закривавленого плеча Гендона, сказав:

— Едуард, король Англії, надає тобі гідність графа.

Гендон був зворушений. Сльози навернулися йому на очі, але заразом він так гостро почував увесь гіркий комізм свого становища, що ледве стримав посмішку, йому, голому й закривавленому, піднестися одразу від ганебного стовпа на надхмарну височінь графської гідності — що може бути смішніше!

«Я весь залитий блиском величі! — казав він собі. — Примарний рицар з царства Мрій і Тіней став примарним графом! Запаморочливий зліт для безперих крил! Якщо так ітиме й далі, то скоро я, наче «травнева жердина», буду весь обвішаний усякими прикрасами. Але хоча самі ці ознаки гідності й не мають ціни, я все ж цінуватиму в них любов, з якою їх мені дарують. Ці смішні мнимі титули, що їх мені дають від щирого серця й чистою рукою, далеко кращі, ніж справжні, куповані принизливою запобігливістю в корисливих владарів».

Грізний сер Г'ю круто повернув коня, жива стіна безмовно розступилася перед ним і так само безмовно зімкнулася. Ніхто не зважувався висловити скатованому своє співчуття або схвалення; але сама тиша була достатньою ознакою шани. Якийсь глядач, що спізнився, не знаючи, що тут було до нього, здумав познущатися з «самозванця» й шпурнути в нього дохлою кішкою; але його зразу збили з ніг і відіпхнули, не кажучи ні слова. Потім знов настала глибока тиша.

ДО ЛОНДОНА!

Після двох годин Гендона звільнили від ганебного стовпа і наказали назавжди покинути той край. Шпагу йому віддали, а також вернули мула й ослика. Коли він з королем вирушив у путь, юрба шанобливо розступилася, щоб дати їм дорогу, а зразу ж після того розійшлась.

Гендон їхав мовчки, поринувши в свої думки. А йому таки було про що подумати. Що робити? Куди податися? Треба шукати допомоги в якої-небудь знатної особи, бо інакше доведеться відмовитися від спадщини, та ще й ганебно признати себе самозванцем. Але де ж знайти таку допомогу? Де? От питання! У нього промайнула думка, яка раптом виросла в надію, дуже маленьку й мало здійсненну, але, не маючи нічого кращого, він радий був і їй. Він пригадав, як старий Ендрус розповідав про доброту юного короля і про його заступництво за всіх скривджених і знедолених. Чому б не спробувати пробратися до нього — і попросити правосуддя? Гай-гай! Хіба такого бідняка допустять перед ясні очі монарха? Ну, там видно буде. Нічого сушити собі голову завчасно. Йому доводилося бувати в бувальцях і братися не раз на всякі хитрощі. Безперечно, він і тут дасть собі раду. Так, він поїде до столиці. Може, йому допоможе старий друг його батька, сер Гемфрі Марлоу, що був за старшого на кухні в покійного короля чи то в конюшні. Тепер, коли перед Майлзом Гендоном з'явилася якась мета, коли він знав, куди прикласти свої сили й енергію, журба та відчай, що затуманювали його душу, вмить розвіялися. Наш рицар зразу випростався й озирнувся. Він навіть здивувався, побачивши, як далеко вони від'їхали.

Король, понуривши голову, трусився на ослику позаду. У нього теж роїлися думки й плани. Раптовий сумнів затьмарив радісний настрій Гендона; чи схоче хлопець знов повернутися до міста, де за свій коротенький вік він не знав нічого, крім голоду, побоїв та нужди? Треба зараз же спитати його. Однаково це доведеться зробити. Гендон придержав мула й гукнув:

— Я забув спитати, куди їхати. Наказуйте, ваша величність.

— До Лондона!

Гендон рушив далі, дуже задоволений такою відповіддю, хоч і здивований.

Вся їх подорож минула спокійно, без ніяких пригод, але під кінець їм таки не пощастило. Дев'ятнадцятого лютого, десь о десятій годині вечора, вони в'їхали у ворота Лондонського мосту і опинилися серед величезного тиску. Юрба вила й кричала «ура»; веселі, збуджені від пива обличчя аж лисніли в сяйві незчисленних факелів. Раптом з воріт звалилася мертва голова якогось страченого герцога, а може графа, вдарилась об лікоть Гендона й покотилася під ноги юрбі. Які недовгочасні діла рук людських! Минуло якихось три тижні з дня смерті старого короля і не пройшло трьох діб, як його поховали, а вишукані оздоби, що він їх так дбайливо вибирав для свого пишного мосту з-поміж найзнатніших людей Англії, вже почали опадати. Якийсь громадянин спіткнувся