Читати книгу - "Елементал"

Але я вже його не слухав. Моя грудна порожнина знов була мертвою, я лише за інерцією проказав уже сам до себе:

— А казка… Звідки вона знала про Котигорошка?

— Елементали знають усе,— сказав він.— І коли перевтілюються в іншу людину, то роблять це бездоганно.

Бездоганно… Ось що означало це слово, коли йшлося про моє завдання. Про тест…

— Але гроші ти, звичайно, отримаєш,— сказав він.— Уже взавтра півмільйона франків будуть на твоєму рахунку. Бо…

Він ударив по гальмах — попереду, під естакадою, утворився затор.

— Бо що? — спитав я.

Андре Сіяк, скориставшись зупинкою, повернув до мене своє крейдяне обличчя. Біла паморозь лежала на тому обличчі. Очі в нього теж були білі, як у диявола-альбіноса. Та я витримав його погляд.

— Бо я не вірю, що ти не здогадався про все сам,— сказав він.

9

Ще була та рання передвечірня година, коли наш полковий бар «Поглинач змій» зовсім порожній, і я підсів до шинквасу, щоб перекинутися словом бодай із Сирілом. Поклавши свій саквояж на сусідній стільчик-кругляк, я замовив подвійний джин із тоніком.

— Це ти? — Сиріл насилу мене впізнав.— Ти що, втік із прізону, що так замаскувався?

— Тепер така мода, Сиріле. І за нею треба встигати.— Я недбало повісив на нижню губу товсту сиґаретку «Gitanes» і черкнув сірником перед його здивованим носом.— Ти знаєш, що в Парижі тепер модно прикурювати сірниками?

— То це вже прізон у Парижі? — здивувався Сиріл.— І тебе достроково випустили?

— Так, переводять на інше місце,— я кивнув на свій саквояж.— Уже й вирушаю. Зайшов попрощатися.

— Жаль,— сказав Сиріл, спритно надіваючи кружальце лимона на стінку склянки.

— Чому жаль? Навпаки, дуже гарне місце.

— Мені жаль,— сказав Сиріл.— Я втрачаю найщедрішого клієнта.

— Пусте. Налий собі чого хочеш за мій рахунок.

— Хіба що… на прощання.

Я вслухався у гіркий смак ялівцю і дивився на підлогу, туди, де ще зовсім недавно простяг ноги необачний Марек, який порушив святе правило леґіонера: «Ніколи не кажи зайвого». Дивився на підлогу і дивувався, чому там немає мокрого місця.

Сиріл здогадався, куди я втупився, і показав мені великого пальця. Він пив текілу, посипаючи зап’ясток сіллю і злизуючи її між ковтками. Я боявся, щоб він не злизав і витатуйоване трохи вище єдине слово «Allons!»[57].

— Куди, якщо не таємниця? — спитав Сиріл.

— Таємниця.

Щоб компенсувати його невтамовану цікавість, я, розрахувавшись, поклав на шинквас ще сто франків.

— Почастуєш і Марека.

— Ого! Ти так розбагатів?

— Ква-ква, — сказав я на прощання.

Поминувши контрольно-пропускний пункт, я вийшов за ворота. Була та чудова передвечірня година, коли повітря набирає тремтливого бузкового кольору і його можна зачерпнути в долоню.

Перед прохідною стояв розкішний блакитний «Сітроен-ксантія», і я подумав, що неодмінно куплю такий і собі. Уже хотів було рушити далі, коли відчинилися його передні дверцята, і я побачив красивенну гадину, що сиділа за кермом.

— Анрі!

Така, знаєте, маленька стрижена гадючина голівка, на якій за очима більше нічого й не видно.

— Анрі!

— Пішла ти…— сказав я і рушив хідником далі.

«Сітроен» покотився за мною.

— Анрі! Пробач, будь ласка…

— Згинь, суко! — сказав я.

— То було насправді, Анрі! Усе було насправді.

Я йшов собі далі, а «сітроен» котився поруч.

— Пробач, будь ласка…

— Кобра! Гюрза! Самиця скажена!

— Так! — сказала вона. — Так! Скажена самиця.

Я не витримав, подивився у її бік, і тут мене обмарило. Це все через ту блакитну сукенку, яку вона, гадина, зодягла навмисне. Це через ту сукенку я раптом кинувся до неї і, причинивши за собою дверцята, почав рвати на ній свій подарунок. Мені здавалося, що я маю на це право, я виборов його, ризикуючи своїм життям.

Щоб не бачити тих безсоромних очей, я припав обличчям до її оголених грудей, намацуючи важілець, що відкидає сидіння. Ми кублилися з нею, як дві гадини, але тіло… її тіло кольору молодого меду тепер було схоже на оливкове тіло безкорого платана. Це дерево я любив, я вистраждав оцей платан і тепер його поливав і леліяв.

А потім вона сказала:

— У мене сорок днів відпустки.

Це була звичайна тривалість відпустки леґіонера.

— У мене сорок днів,— сказала вона.— А в тебе, напевно, усі вісімдесят?

— Ти й тут усе знаєш,— сказав я.

— Може, десь поїдемо? Далеко-далеко. На острови. Будемо ніжитись і втішатися. Тільки удвох… як там…

— Поїдемо,— сказав я.— Тільки ще далі. Я страшенно скучив за своїм котом Барсиком. То істота, яку я люблю найдужче,— сказав я.

І це була правда.

Примітки

1

Підрозділ Французького іноземного леґіону чисельністю 50 чоловік.

2

Свого роду гауптвахта у Леґіоні.

3

Шукайте жінку (фр.).

4

Клімат.

5

На війні як на війні (фр.).

6

Федеральна служба контррозвідки.

7

У добрий час (фр.).

8

Так чеченці називають російських солдатів.

9

Так чеченці називають кулемет Калашникова.

10

Очевидно, йдеться про одного із лідерів УНА (Української Національної Асамблеї), багатолітнього політв’язня Анатолія Лупиноса (1937–2000), якого так називали в патріотичних колах (ред.).

11

Надтеречний район контролювали проросійські угрупування Умара Автурханова, який був в опозиції до Дудаєва й очолював так звану Тимчасову Раду.

12

У чеченців існує родовий поділ на тейпи. До чинхойського належав і Джохар Дудаєв.

13

Назва південноамериканської квітки.

14

Село (чечен.).

15

За повідомленнями ЗМІ і твердженнями російських воєначальників, Салман Радуєв гинув тричі. Четвертий раз він воскрес у Лефортовській тюрмі, але в особі свого блідого двійника.

16

Бойовий комплект.

17

У Грозному стояв пам’ятник трьом російським визволителям, який у народі називали «три дурні».

18

Так чеченці називають кремезних чоловіків, переважно російських солдатів.

19

Селище Знам’янське — центр проросійської опозиції, де діяла і так звана Тимчасова Рада на чолі з Умаром Автурхановим.

20

Струнний інструмент.

21

Від ПДР — парашутно-десантна рота.

22

Матінко (чечен.).

23

Французька булочка.

24

Так у Леґіоні називають період найвиснажливіших випробувань, яких не витримують більшість новобранців.