Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

до тієї ж мети, гучнішої хвали заслуговує, той, хто долав більші труднощі. Збудовано, приміром, дві однаково стрімкі й розкішні будівлі. Одна, що на рівній, твердій площі, виросла просто-таки на очах; для другої довелося закладати підвалини на драглистій, вологій місцевості, й пішло чимало зусиль, аби дістатися до твердіні. Глянеш на першу - одразу видно плід усієї праці; скільки ж зусиль пішло на другу - те приховано у глибині. Так і люди: в одних податлива, легка для опрацювання вдача, в інших - якась наче в'язка; її, як-то кажуть, треба вимішувати, сягаючи рукою аж до дна. Отже, хто не мав клопотів із собою, того назву щасливішим, а того, хто, долаючи свої погані нахили, не так прийшов, як прорвався до мудрості,- заслужені-шим щодо себе самого. Знаймо, що природа наділила нас неподатливою, важкою вдачею, але ми ідемо через перешкоди. Тож борімося і кличмо кого-небудь, аби нам допоміг.

«А кого,- запитаєш,- маю кликати? Цього чи он того?» - А ти звернися хоча б до предків, у них же не бракне часу. Не лишень живі, але й ті, що колись жили, можуть прийти нам на допомогу. З тих, що тепер живуть, вибирай не таких, хто аж захлинається словами, хто товче воду в ступі, оббиваючи пороги в пошуках слухачів, а таких, хто вчить жити, хто не тільки вказує, що слід робити, але й сам те робить; хто, повчаючи, чого слід уникати, сам же не впіймався на тім, від чого радив утікати іншим. Обирай собі такого помічника, яким ти захопишся радше тоді, коли побачиш його, а не тоді, коли його послухаєш. Не забороняю тобі, зрозуміло, слухати й таких, які звикли розмірковувати перед народом, з одним лише застереженням: якщо вони вийшли перед юрбу з тим, аби її зробити кращою, а заразом і себе, а не заради пустої похвальби. "Чи може бути щось ганебніше, ніж філософія, що шукає схвальних вигуків? Хіба хворий зустрічатиме оплесками лікаря, який приступає до нього з ножем у руці?.. Мовчіть, будьте слухняні, дайте себе лікувати! А якщо й скрикнете, то я хотів би, щоб цей скрик був знаком того, що рятівна рука таки намацала ваш порок. Хочете засвідчити окликом вашу пильність, ваше захоплення високим предметом розмови? Що ж, ваша ласка. Чому б то я мав забороняти вам виражати своє судження, схвалювати щось краще? Учні Піфагора мусили провести п'ять років у мовчанці. Гадаєш, їм одразу було дозволено і говорити, й хвалити? А яким же безглуздим є той, хто, закінчивши промовляти, відходячи, з насолодою дослухається до схвальних вигуків не вельми освічених слухачів! Що ж тут радіти, якщо тебе хвалять ті, кого сам не можеш похвалити? Перед народом виголошував свої роздуми й Фабіан, але його слухали спокійно. Щоправда, час од часу з уст слухачів вихоплювалося голосне схвалення, але воно було викликане вагомістю того, про що йшлося, а не способом виголошення: мова у Фабіана пливла м'яко, мовби гладеньким, без перешкод, річищем. Хай, врешті, буде якась різниця між вигуками в театрі й у школі! Має ж і похвала межу пристойності.

Все довкіл, якщо бути спостережливим, на щось тобі неодмінно вказує. Навіть із найменших подробиць можна, скажімо, виловити свідчення, що за вдача у тієї чи іншої людини. Безсоромного викаже чи то хода, чи порух руки, чи якась одна відповідь, чи те, як він підносить палець до голови або водить очима; негідника - сміх, божевільного - вираз обличчя, поведінка. Нема чогось такого, що не випливло б на поверхню завдяки якійсь певній своїй ознаці. Дещо дізнаєшся про людину ще й тоді, коли звернеш увагу на те, як вона хвалить і як її хвалять. З усіх боків тягне слухач до того філософа руки, розігріта захопленням юрба так і нависає над самою головою промовця. Глянеш на таке - й зрозумієш: це вже не похвала, а радше похоронні зойки. Хай вони будуть нагородою для тих мистецтв, що мають за мету подобатись юрбі. Філософія вимагає пошани. Зрештою, хай юнакам іноді буде дозволено піддатись душевному поривові, але тільки тоді, коли той порив справді непереборний, коли вони ніяк не можуть схилити себе до мовчанки. Така похвала якоюсь мірою розворушує самих слухачів, а заразом збуджує і юнацьку душу. Тільки б те збудження було звернене на діло, а не на плетиво слів, бо красномовність, яка викликає бажання не до діяльності, а лиш до себе самої, не те що користі не дає - вона ще й шкодить.

Але наразі я відкладу подальші роздуми. Все це вимагає особливого й тривалого дослідження: як промовляти перед народом, як випадає поводитись тобі, коли тебе слухають, а як - слухачеві, коли ти йому говориш. Адже філософія, виставляючи себе мовби для продажу, зазнає, без сумніву, якоїсь шкоди. І все ж у своєму храмі вона може й перед багатьма засяяти, якщо поталанить їй не на торговця, а на жерця.

Бувай здоров!

ЛИСТ LIII

Сенека вітає свого Луцілія!

На що тільки не підмовиш мене, якщо я піддався намові пуститися у морську подорож? Коли я відпливав, море було якесь мляве. Небо - обтяжене низькими хмарами, які здебільшого розроджуються або дощами, або вітром. Але, знаючи, що від твоєї Партенопеї(1) до Путеол не так уже багато миль, я сподівався якось прослизнути навіть під таким сумнівним, навислим небом. Отож, аби швидше дістатися до берега, я відразу подався у відкрите море прямо до Несіди, зрізуючи тим самим усі звивини. Коли ж ми віддалилися настільки, що вже було байдуже, чи пливти далі, чи вертатися, тут раптом кудись поділася ота млявість моря, що підкупило мене своєю гладінню. Бурі ще не було, лиш заносилось на неї: несподівано одна одній навздогін пішли до обрію хвилі. Я став прохати керманича, щоб висадив мене на перший-ліпший берег. Той сказав, що все побережжя тут скелясте - не причалиш - і що сам він під час бурі нічого так не боїться, як суходолу. Але муки мої були більші, ніж страх перед небезпекою: мене взялася доконати повільна морська недуга, якій кінця-краю не видно, яка збурює жовч, але не виганяє її. Я знову став наполягати й змусив керманича хоч-не-хоч повернути до берега. Щойно ми до нього наблизились, я вже не чекав, поки, за приписом Вергілія, кораблі

... повернуться носом до моря,

або

якір із носа метнуть (2),

але тут-таки, згадавши свою вправність у плаванні,