Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » РАЙ.центр 📚 - Українською

Читати книгу - "РАЙ.центр"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "РАЙ.центр" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 68
Перейти на сторінку:
дому. У батьків тут такі напружені обличчя, ніби за ними стежить мафія.

Люба кидає швидкий погляд на екран мобільного. Напружені обличчя? І задихається. З екрана Максового мобільного на неї дивляться гладка хазяйка, що їй Люба підклала голки у крісло, та її вічно похмурий пихатий чоловік.

— Любо…

Любі стає смішно. Смішно і весело до болю. Всередині, як у порожній кімнаті, до відлуння у вухах колотиться щось дзвінке як мідяк. Вона ж розуміла… Розуміла, хоч вірити не хотіла, — гармонія їх кохання з нетутешніх реалій. Вона іншого зрозуміти не могла: що ту гармонію знищить.

— Любо…

— Так, дуже напружені обличчя.

Обхопила Максову руку, притулилася.

— Ти їм сподобаєшся, — повторив Макс. — У мене класні батьки.

…За мостом Патона катерок розвернувся і подався назад, у бік Десни. Люба здивувалася, пішла до Галки.

— А як твоя справа?

— Вже, — відповіла Галка.

— Так ми ж… ніби…

— Я ж у твої справи не лізу, — усміхнулася Галка. — Чуєш? А хочеш, я навчу тебе керувати катером?

Люба уявила себе біля штурвала, чомусь у білій бейсболці та білих рукавичках. Розсміялася:

— Давай. А складно?

— Приблизно те саме, що керувати своїм життям, — сказала Галка. Раптом усміхнулася здивовано. — Дивись! — показала на правий берег. — Чоловік літає…

Люба озирнулася на правий берег, але побачила лише легкі хмаринки над Володимирською гіркою.

З чагарнику на дніпровському схилі поблизу Поштової площі Любу спершу побачив Микишка. На сторожі стояв, поки кум Свиря біля лікаря вошкався, усе озирався та добру гілляку в руці стискав. На Дніпро глянув…

— Гетаут, — здивувався. — Чуєш, куме Свиря? Онде Гетаут посеред Дніпра.

— Тобі, куме Микишко, та дурна баба ввижається, бо не така ж вона дурна, щоби знову в Дніпро скочити. А якщо дурна, так хай уже, прости, Господи, топиться.

— Не скочила… На дивному човні стоїть. І біла спідниця тріпотить.

Свиря не повірив. Розігнувся від лікаря, що лежав на траві, придивився.

— Ні, не Гетаут, — засумнівався. Ногою — гуп! Над землею злетів… Вдивився. Таки Гетаут. Сумна. Хай… Хай посумує — через неї Свиря мало Божий дар не втратив.

На землю опустився.

— Ти, куме Микишко, на Гетаут не дивись. Бо зараз з човна у Дніпро плигоне, а ти за нею. А нам, куме, доброго чоловіка врятувати б, а не бабів негодящих!

Біля лікаря присів, чистої землі у долоню, слини, змішав і до дядькових ран прикладає з молитвою. Микишка поруч присів. Дядькового лоба торкнувся.

— Лихоманить бідолашного, — Свирі. — Оце би пороху гарматного з горілкою навпіл розвести, щоби випив. Враз би лихоманка відскочила.

Іван Степанович ледь напіврозплющив очі, подивився на кумів:

— Де це я, хлопці?

— О! О! — Свиря підскочив, Микишку в бік штовхає. — Помогла рідна землиця.

Микишка брови насупив, Свирю відштовхнув, дядькової руки торкнувся:

— Не тривожся, добрий чоловіче. Серденята ми Дорошенкові. Ти нас хлібом із салом пригощав. Чи забув?

— Не забув, — прошепотів Іван Степанович. — Де це ми?

Свиря до дядька нахилився. Хвалиться:

— З бусурманського лігва тебе витягли. Отут від погоні хоронимося. Як сонце сяде, я до злодійського лігва повернуся… Червоного півня підкину… Спалю іродів, хай би вічно у пеклі горіли.

Дядько зціпив зуби, застогнав, за Микишчину руку вхопився, через силу сів.

— Е, не бери, хлопче, гріха на душу. Не допоможе…

Микишка поруч із дядьком всівся.

— Кажи, поважний чоловіче, яку поміч можемо тобі покласти? Все зробимо.

Дядько озирнувся.

— А дипломат мій де? Торба?.. — Зблід, згадав. — Оце біда так біда. Спалили бандюки мої папери… Хоч справа й зроблена, а папери згодилися б. От біда. Треба вже якось з цього центру вибиратися.

Свиря носом повів.

— І сало з хлібом пропали? Оце біда. Бо як згадаю, поважний чоловіче, твоє добре сало…

І ну розписувати, як вони з Микишкою понад триста років сала не нюхали, як з Дніпра витягли бабу в білій спідниці, а потім, певно, Свирин ніс їх до дядька тієї ночі привів.

Іван Степанович слухав дивну розповідь, на кумів насторожено зиркав — от і видно, що добрі хлопці, білявий б'є себе в грудки, що на собі його з полону виніс, та таке верзуть, мамо рідна, що острах бере. Може, божевільні якісь? Чи… теє — сектанти? Одежина чудна.

Про дівчину почув. Брови насупив. Чи не про ту дівчину його всю ніч з кулаками розпитували? Напружився. Згадав квадратну щелепу Коноваленка, наполегливе: «Бачив, як син Сердюка дівчину до самогубства довів?» А Іван Степанович бачив, як дівчина у білій спідниці з розкішного авта вискочила, щось хлопцеві крикнула і побігла по мосту. А далі Іван Степанович про свою лікарню згадав і пішов до хлопця, аби розпитати, як до міністерства енергетичного дістатися.

— Чуєте, хлопці, — обережно. — Так, кажете, дівчина в білій спідниці з мосту кинулася?

— Кинулася, дурна баба, — підтвердив Свиря. — А ми її витягли. Врятували душу від гріха смертного, хоч бусурманка нехрещена. Гетаут зветься.

Іван Степанович задумався. Щось дуже відверте і давно забуте, ніби з дитинства, було в цих дивакуватих хлопцях у полотняних сорочках. І не повірити б… Про врятовану дівчину. І совість не сіпала б. Та вони, бач, його, непритомного, від справжніх бандюг врятували, бо він їх хлібом із салом пригостив. І як після цього додому переможцем повертатися? Хвалитися, що добився справедливості й електрикою лікарню забезпечив? Та хіба це зробив він, лікар Гусько? Депутат зробив. Володимир Гнатович Сердюк. А ті бандюги хочуть його знищити. Це ж ясно, як ангіна, — довго мудрувати не треба. І що робити? Додому їхати?

— Чуєте, хлопці, — оце каже, а самого ще й досі сумніви крають, по слову цідить. — Треба одну хорошу людину… про біду… попередити.

— Зробимо, поважний чоловіче, — кивнув Микишка.

— Іван Степановичем кличте, — остаточно вирішив.

— А я Свиря! А це кум мій, Микишка, — проторохтів Свиря. — Серденята ми Дорошенкові.

— От і познайомилися. — Лікар спробував підвестися, та не зміг, тільки зубами скреготнув.

Гоцик перестав шукати причини, чому він досі шукає Любу. Заборонив сумнівам точити мозок і враз заспокоївся — механіка, прості рухи, йти і довбати хоч би й пам'ятник Сковороді на Контрактовій, як знадобиться. Для мети думки зайві — механіка, прості рухи аж до тих пір, поки на власні очі не побачить її. І якщо невпинним внутрішнім гризотам так хочеться зрозуміти, чому Гоцик все-таки шукає Любу, він подумає про це пізніше… Коли знайде її.

Зранку, поки Макар валявся на килимі, змотався до Подільського райвідділу міліції, де йому ввічливо пояснили — шукати дівчину візьмуться через три доби після зникнення, а до того…

— Тоді продивіться ваші дані

1 ... 41 42 43 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «РАЙ.центр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "РАЙ.центр"