Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Чи не краще нам перейти назад, на вищий пункт?

— Так, я гадаю це буде добре.

Отже, в міру того, як туманний вал рухався вперед, ми відступали від нього назад, поки не опинились за півмилі від дому, тим часом густе біле море з посрібленою місяцем поверхнею повільно і невблаганно наступало на нас.

— Ми йдемо надто далеко, — сказав Голмз. — Ми не можемо ризикувати, щоб сер Генрі догнали раніше, ніж він встигне дійти до нас. Ми хоч би якою ціною мусимо утримати свою позицію на цьому місці.

Голмз став навколішки і приклав вухо до землі.

— Слава Богу, він, здасться, іде.

Тишу болота порушили швидкі кроки. Сховавшись між камінням, ми пильно вдивлялися в туманну смугу перед нами. Хода ставала чутнішою. З туману, ніби з-під завіси, вийшов чоловік, якого ми дожидались. Він здивовано озирнувся, коли вийшов на ясний простір і побачив зоряну ніч. Потім він швидко повернув на стежку, пройшов близько повз нашу засідку і почав сходити по довгому схилові позад нас. Він безнастанно повертав голову й озирався, як людина що чогось боїться.

— Цитьте! — вигукнув Голмз, і я почув, як клацнув зведений курок. — Дивіться, він біжить сюди.

З середини туманної хвилі, що повільно підповзала, залунали рідкі безперервні хрустливі удари. Туман розлягався на п'ятдесят ярдів від нас, і ми всі троє вдивлялися в нього, не знаючи, який жах вискочить звідти. Я був коло самісінького ліктя Голмза і заглянув йому в обличчя.

Воно було бліде й радісне, а очі яскраво блищали при місячному сяйві. Але раптом вони втупились уперед нерухомим, суворим поглядом, і рот його роззявився від подиву. В цю мить Лестрад жахливо вигукнув і впав ниць на землю. Я схопився, стискаючи обважнілою рукою револьвера і паралізований жахливою постаттю, що виплигнула на нас із туману. То був пес, величезний, чорний, як вугілля, пес, але такий, якого жодна людина ніколи не бачила. Паща його дихала полум'ям, з очей сипалися іскри, морда, потилиця й груди світилися мерехтливим полум’ям. Ніколи божевільний розум в найбезладнішій маячні не міг би уявити собі нічого дикішого, жахливішого, пекельнішого, ніж ця пекельна істота із звірячою мордою, що вискочила на нас з туману.

Довгими стрибками мчав величезний чорний звір стежкою, женучись за нашим другом. Ми так були спаралізовані цією несподіваною появою, що не встигли схаменутись, як він промчав мимо нас. Тоді Голмз і я разом вистрілили, і жахливий рев довів нам, що один з нас, принаймні, поцілив. Проте пес мчав далі. Ми бачили, як далеко від нас на стежці сер Генрі озирнувся: обличчя його, освітлене місяцем, було бліде, руки з жахом підняті, і, він безпорадно дивився на страшну істоту, що гналась за ним.

Але крик болю цього пса розвіяв наші побоювання. Коли він був вразливий, то, значить, він був смертний, коли могли ми його поранити, то могли й убити. Ніколи я не бачив, щоб людина могла так бігти, як Голмз біг цієї ночі. Мене вважають легким на ногах, але він випередив мене настільки ж, наскільки я випередив Лестрада. Поки ми бігли стежкою, ми чули повторені крики сер Генрі і гарчання пса. Я бачив, як тварина кинулася на свою жертву, звалила її на землю і кинулась до горла, але в цю мить Голмз випустив п’ять зарядів у бік лютого звіра. Заревівши востаннє і злісно клацаючи зубами, він упав на спину, люто смикаючи всіма чотирма лапами, а потім безсило впав на бік. Захекавшись, підбіг і я і приставив свій револьвер до страшної голови, що світилася, але дарма було спускати курок. Велетенський пес був мертвий.

Сер Генрі лежав непритомний. Ми розірвали йому комір, але виявилось, що на шиї немає жодної рани і що ми підоспіли вчасно. Повіки нашого приятеля вже почали блимати, і він зробив спробу ворухнутись. Лестрад влив йому в рот трохи горілки зі своєї фляшки, і тоді на нас вирячились злякані очі.

— Боже мій, — прошепотів він. Що це таке було? Що це таке було?

— Хоч би що воно було, воно тепер мертве, — відповів Голмз. — Ми навіки вбили вашого родового привида.

Тварина, що лежала перед нами, самими своїми розмірами й силою була страшна. Це був не чистокровний слідецький собака і не чистокровний мастиф, але здавався покручем цих двох порід, худий, дивний, завбільшки за невелику левицю. Навіть тепер, в спокої смерті, з величезних щелепів ніби капало блакитне полум’я, і невеличкі глибоко посаджені люті очі були оточені вогняним сяйвом. Я поклав руку на сяйну морду, і коли підняв її, мої пальці теж засвітились у темряві.

— Фосфор, — сказав я.

— Так, препарат фосфору, — підтвердив Голмз, нюхаючи мертву тварину. — Він не має жодного запаху, який міг би перешкодити нюхові пса. Ми дуже винні перед вами, сер Генрі, що допустили так налякати вас. Я сподівався пса, але не таку тварину, як ця. До того ж туман не дав нам часу перейняти його.

— Ви врятували мені життя.

— Піддавши його спочатку небезпеці. Чи почуваєте ви себе досить сильним, щоб встати?

— Дайте мені ще ковтнути горілки, і я буду готовий. Так! Тепер чи не допоможете ви мені встати? Що ви маєте робити?

— Лишити вас тут. Ви непридатні для дальших пригод цієї ночі. Коли ви почекаєте, то потім хто — небудь з нас вернеться з вами до Баскервіль Гол.

Сер Генрі спробував іти, але він все ще був дуже блідий, і всі члени його тремтіли. Ми підвели його до скелі, біля якої він сів, весь дрижачи й закривши обличчя руками.

— Тепер ми мусимо вас покинути, — сказав Голмз. — Нам слід докінчити свою справу, і тут важлива кожна хвилина. Ми встановили факт злочину, лишається піймати злочинця.

— Тисяча шансів проти одного застати його тепер дома, — сказав далі Голмз, коли ми швидко йшли стежкою. — Постріли напевне дали йому на розум, що його гра програна.

— Ми були досить