Читати книгу - "Пес Баскервілів"

владного характеру, здібного панувати й дивувати тих, хто його оточував, почасти причиною того була професійна обережність, що змушувала його ніколи нічим не важити. Але хоч би як так було, в результаті ця риса була дуже тяжка для тих, хто діяв як його агент або помічник. Я часто терпів від неї, але вона ніколи так не пригноблювала мене, як під час нашої довгої їзди в темряві. Перед нами був великий іспит, ми були близькі нарешті до свого кінцевого зусилля, а тим часом Голмз нічого не говорив, і я міг тільки уявляти, який буде хід його дій. У мене кожен нерв дрижав від сподівання, коли нарешті холодний вітер, що повіяв нам назустріч, і темний пустельний простір довели мені, що ми опинились на болоті. Кожен крок коней, кожен поворот колеса наближали нас до кінцевої пригоди.

Нашій балачці перешкоджала присутність візника найманого екіпажа, і ми мусили говорити про дрібниці, в той час, як наші нерви були напружені від хвилювання й чекання. Я відчув полегкість від такої неприродної стриманості, коли ми минули дім Франкланда, і я знав, що ми вже недалеко від Баскервіль Гол й від арени дії. Ми не доїхали до під’їзду, а спинилися коло воріт алеї. Ми заплатили візникові і наказали йому зараз же їхати назад в Кум Трейсі, а самі пішли в напрямку до Меріпіт.

— Чи озброєні ви, Лестраде?

Маленький слідець посміхнувся.

— Поки на мені штани, в них є верхня кишеня, а поки в них є верхня кишеня, дещо в ній є.

— Гаразд. Мій друг і я приготувались до всяких випадковостей.

— Ви мабуть, добре знаєте цю справу, пане Голмз. Що ми маємо тепер робити?

— Чекати.

— Слово честі, я вважаю це місце не дуже веселим, — сказав слідець, з тремтінням оглядаючись навколо на похмурі схили горбів і величезне озеро туману, що розлігся над Ґрімпенською трясовиною. — Я бачу вогники якогось будинку поперед нас.

— Це Меріпіт, кінцевий пункт нашої подорожі. Прошу вас іти навшпиньках і розмовляти пошепки.

Ми обережно рухались стежечкою в напрямку до дому, але приблизно за двісті ярдів від нього Голмз спинив нас.

— Це каміння праворуч може правити нам за чудовий паркан, — сказав він.

— Ми мусимо чекати тут?

— Так, тут ми засядемо. Ввійдіть у цю дірку, Лестраде. Ви бували в домі, Ватсоне, атже так? Чи можете ви нам розказати про розташування кімнат? Що це за ґратчасті вікна від цього кутка?

— Це, здається, вікна кухні.

— А там що так яскраво освітлено?

— Це, звичайно, їдальня.

— Завісу в ній піднято. Ви краще знаете місцевість. Підповзіть тихесенько до вікон і подивіться, що вони там роблять, але, ради самого неба, не викрийте їм своєї присутності.

А пішов навшпиньках стежечкою і спинився за низьким муром круг ріденького садка. Прокрадаючись під тінню цього мура, я дійшов до місця, з якого міг дивитися просто в незавішене вікно.

В кімнаті тільки було два чоловіки, сер Генрі і Стейплтон. Вони сиділи один проти одного за круглим столом, повернувшись до мене в профіль. Обидва курили цигарки, і перед ними стояла кава та вино. Стейплтон говорив жваво, а Генрі був блідий і неуважний. Його гнітила думка про подорож зловісним болотом.

Поки я спостерігав їх, Стейплтон встав і вийшов з кімнати, а сер Генері налив склянку вина і, притулившись до спинки стільця, курив цигарку. Я почув рип дверей і хрустіння кроків по ріні. Кроки спрямовувались уздовж стежки по той бік муру, під яким я стояв, зігнувшись. Заглянувши поверх нього, я побачив, як натураліст спинився коло дверей якогось хліва у кутку саду. Прорипів повернутий у замку ключ, і коли Стейплтон увійшов у хлів, звідти почулось якесь дивне хрюкання. Він пробув у хліві не більше хвилини, після чого знову прорипів повернутий ключ. Стейплтон пройшов повз мене і ввійшов у дім. Я бачив, як він вернувся до свого гостя, і тоді потихеньку я проповз назад до своїх друзів і розказав їм те, що бачив.

— Ви кажете, Ватсоне, що жінки не було з ними? — спитав Голмз, коли я замовк.

— Ні.

— Де ж вона може бути, коли жодна кімната, крім кухні, не освітлена?

— Не знаю.

Над Ґрімпенською трясовиною висів густий білий туман. Він поволі рухався до нас і робив враження муру — низького, але міцного і певно окресленого. Місяць освітлював його, і він мав вигляд великого мерехтливого крижаного поля, над яким вивищувались вершини далеких скель, що ніби лежали на його поверхні.

— Він рухається до нас, Ватсоне.

— А це має вагу?

— Дуже велику вагу — єдине, що може зруйнувати мої пляни. Але сер Генрі не може тепер гаятись. Вже десята година. Наш успіх і навіть його життя можуть залежати від того, чи вийде він з дому раніш, ніж туман дійде до стежки.

Над нами була ніч, ясна й чудова. Зірки яскраво й холодно мерехтіли, а повний місяць освітлював усю місцевість м'яким, невиразним сяйвом. Перед нами стояв темний обрис дому з його пощербленим дахом і димарями, похмуро окресленими на небі, вкритому зорями. Широкі смуги золотавого світла з низьких вікон простягались через садок на болото. Одно з них раптом потухло. Слуги вийшли з кухні. Лишалось тільки вікно їдальні, що в ній два чоловіки — господар — вбивця і гість, що не мав ніякої підозри, — балакали, покурювали свої цигарки.

З кожною хвилиною біла площина, що покривала половину болота, насувалась усе ближче й ближче до дому. Уже перші тонкі клаптики її завивалися у золотавому квадраті освітленого вікна. Далека частина садового муру вже стала незрима, і дерева здіймались з-під смуги білої пари. Поки ми спостерігали за цим, туман уже оточив ніби гірляндами обидва вугли дому і повільно розгортався в щільну хвилю, над якою верхній поверх дому й дах плавали, як фантастичний корабель. Голмз запально вдарив кулаком об скелю і нетерпляче тупнув ногою.

— Коли він не