Читати книгу - "Чорний альбатрос"

— Нічого спати на посту. Їм за це зі скарбниці гроші платять і дають даровий харч. Це мені доводиться добувати їжу самотужки.

Марика не мала сил оцінити його жарт. У голові каламутилося від перевтоми й недосипу.

— Нам ще далеко? — запитала вона.

— Дивлячись, куди ти збираєшся. Тут наші шляхи розходяться, — відповів розбійник.

— Я думала, ти допоможеш мені влаштуватися на нічліг, — розгубилася дівчинка.

— Ти, звичайно, мене врятувала й таке інше. Але я звик жити сам по собі й не збираюся вішати собі на шию тягар, навіть якщо це таке гарненьке дівчисько, як ти. Зрозуміло? — сказав Гнус.

Марика кивнула. Що ж тут було не зрозуміти?

— От і добре. Бувай.

Гнус кивнув Мариці на прощання й зник за рогом.

Дівчинка попленталась тісними вуличками незнайомого міста. Вона ледь переставляла ноги від утоми. Життя привчило її не вередувати. Якщо треба, Марика могла заснути й на голій землі, але вона гидувала прилаштовуватися на нічліг на бруківці, де по канавах уздовж будинків стікали нечистоти. Місцями вулички були настільки вузькими, що, розставивши руки, можна було торкнутися протилежних будинків.

Проблукавши сонним містом, Марика вийшла на базарну площу. Дерев'яні столи, які вдень ломилися від товару, зараз були порожні, а деякі служили ліжком для тих, у кого не знайшлося іншого притулку. По краю площі розташувалися кілька возів, у яких, заощаджуючи гроші на заїжджий двір, спали торговці. Тут можна було зупинитися на ночівлю, не привертаючи до себе уваги. Дівчинка видерлася на грубо збитий стіл, поклала під щоку долоню й негайно заснула.

Її розбудив шум. Площею перегукуючись бігли люди. Було світло, як удень. Марика спросоння подумала, що настав ранок, але тут побачила, що в небо здіймаються стовпи чорного диму. Навскоси від базарної площі горів великий будинок, а ледве віддалік ще один. Полум'я рвалося з вікон, опромінюючи небо сполохами.

Люди з цебрами висипали на вулицю. Кожний намагався внести частку в гасіння пожежі, але від таких помічників було більше шуму, ніж допомоги. Дзвін сповістив про приїзд пожежних. Не шкодуючи сил, вони насосами качали воду з цистерни, намагаючись угамувати бурхливе полум'я, але сили були нерівними. Трьох пожежних підрозділів не вистачало, щоб погасити вогонь відразу у двох палаючих будинках. Вода в цистернах швидко закінчувалася, і тоді доводилося знову гнати коней до річки.

Від колодязя до будинку вишикувалися люди. Вони передавали з рук у руки цебра з водою. Марика стала в ланцюжок.

Будинок тримався з останніх сил. Кам'яним стінам була не страшна пожежа, але вогонь підточував дерев'яні перекриття й балки. Настала мить, коли вони не витримали. Дах завалився і вкрив собою все, що було в будинку. У небо здійнявся мільйон вогненних іскор. Слідом обрушилася покрівля другого будинку.

Переживши кульмінацію, пожежа пішла на спад. Язики полум'я ще лизали почорнілі кістяки донедавна гарних будинків, але вони були уже не такими ревними. Вогонь наситився й посумирнішав. Люди покидали цебра й байдуже дивилися, як пожежа вщухає. Лише пожежні ще продовжували виконувати свій обов'язок, хоча марність їхніх зусиль була очевидна.

Відблиски полум'я танцювали в сотнях очей, і в кожних застигло німе питання: як таке могло трапитися? Вимазана сажею, похмура людина підійшла до начальника пожежних. Після її наближення начальник витягнувся і став струнко.

— Хто це? — запитала Марика в жінки, що стояла поруч.

— Мер міста. Це його будинок згорів, — відповіла та.

— А кому належав інший будинок? — дівчинка кивнула на згарище.

— Міському судді.

Глава міста піднявся на один із ринкових прилавків, як на поміст. Зрозумівши, що мер збирається звернутися до громадян із промовою, юрба змовкла. Уся увага була прикута до міського голови. Незважаючи на біду, яка його спіткала, він добре тримався. Його постава й гордовито піднята голова викликали повагу. Над площею зависла тиша. Її порушувало лише потріскування дерева, що догоряло.

Глава міста заговорив:

— Шановні співгромадяни! Підлий розбійник Гнус вибрався на волю. Сьогоднішня пожежа — справа його рук.

Юрбою пронеслося ремство, а потім хтось несміливо вигукнув:

— Цього не може бути. Гнуса страчено.

— У мене є доказ, що він живий. Негідник надіслав мені листа, — глава міста дістав аркуш паперу і високо підняв над головою, так, щоб його бачили всі.— Він пише, що ми з паном суддею першими відповімо за те, що його відправили в Павукову вежу. Але на цьому він не зупиниться. Він збирається помститися всім. У його списку не менш ніж сотня імен тих, із ким він хоче поквитатися.

Незважаючи на те, що від постраждалих будинків ще йшов жар, на Марику повіяло холодом. Невже Гнус здатний на таку підлість?

— Може, це помилка? Із павутини ще ніхто не вибирався, — набравшись сміливості, вигукнув хтось із тих, що зібралися.

Глава міста кивнув:

— Так, тому напрошується один висновок: серед тих, хто відводив Гнуса в Павукову вежу, виявилися люди нечисті на руку. Вони допомогли розбійникові уникнути покарання.

Наперед вибралася людина в одязі ремісника й кинулася перед мером на коліна.

— Ваша милосте, я там був. Клянуся, ми зробили все, як має бути. Я сам бачив через діру в даху, як розбійник