Читати книгу - "Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча"

Однак можновладці дуже швидко зрозуміли, що горілка — легкий шлях до великої наживи. Боріс Ґодунов і перші Романови не тільки зберігали державну монополію, але навіть посилювали її. У 1652 році була проведена кабацька реформа і встановлено монополію держави на продаж вина й горілки. За царювання Пєтра I спиртне вже ввійшло у моду, а до 1714 року сам імператор був хворий, як сказали б зараз, на алкоголізм.

У 1716 році Пьотр I запропонував дворянському і купецькому станам виключне право займатися винокурінням на своїх землях. А 31 березня 1765 року Єкатєріна II підписала указ, згідно з яким дарувала дворянству привілей винокуріння без будь-якого оподаткування. Тому не доводиться дивуватися, що значна частина горілки вироблялася в поміщицьких садибах, причому якість напою була доволі високою. У цей час з’являється безліч нових сортів горілки.

Спочатку горілку в Росії називали “хлібним вином”, оскільки для виробництва браги замість винограду використовували зерно. Офіційний термін “водка”, встановлений у законодавчому порядку, вперше з’являється тільки в указі цариці Єлізавєти Петрівни “Кому дозволено иметь кубы для движения водок”, виданому 8 червня 1751 року. Потім цей термін з’являється майже через 150 років, на межі XIX і XX століть, у зв’язку зі знову введеною державною монополією на виробництво і торгівлю горілкою (реформа С. Вітте).

До речі, слово “водка” — це ні що інше, як запозичення з польської мови. Польське слово “wódka” має первісне значення “маленька вода”, “водичка”. До Польщі технологія дистиляції спирту прийшла, найімовірніше, зі Священної Римської імперії в XIV столітті. Перша згадка назви “wódka” у значенні спиртного напою письмово зафіксовано в 1405 році у судових актах Сандомирського воєводства. У московських джерелах назва “водка” в тому самому значенні вперше згадується тільки в 1533 році.

Ще наприкінці XIX століття горілку виробляли не розведенням ректифікованого спирту водою до потрібної концентрації, як зараз, а дистиляцією (перегонкою в кубі) — як самогон, віскі, ром або текілу.

Уперше чистий 100-відсотковий спирт отримав у 1796 році російський хімік німецького походження Т. Є. Ловіц. До середини XIX століття виробництво спирту було поставлено на промислову основу. З того часу горілку виробляють за новою технологією. Тоді ж з’являється термін і торговий бренд “водка” у сучасному значенні (розчин очищеного спирту у воді).

З горілкою пов’язаний ще один міф про те, що рецепт 40-градусної горілки винайшов російський хімік Д. Мєндєлєєв — нібито 31 січня 1865 року вчений захистив докторську дисертацію “Про з’єднання спирту з водою”, присвячену теорії розчинів на основі досліджень водного розчину спирту. Вважається, що в цій дисертації Д. Мєндєлєєв запропонував вміст спирту в горілці рівним 40 градусам, як ідеальний для пиття з погляду фізико-хімічних властивостей.

Однак достеменно відомо, що Д. Мєндєлєєв не брав участі у створенні горілки, а зазначена робота присвячена зовсім іншим питанням і за своєю суттю належить радше до метрології. Так, наприклад, як стверджує директор Музею-архіву Д. Мєндєлєєва при Санкт-Пєтєрбурзькому державному університеті І. Дмітрієва, вчений взагалі не цікавився концентраціями спиртових розчинів, що характерні для горілки, і не намагався визначити оптимальну міцність горілки.

Понад те, сам Д. Мєндєлєєв горілку ніколи не пив, а віддавав перевагу сухому вину. Відоме його висловлювання про горілку як джерело коштів для державної скарбниці: “Невже насправді становище наше таке, що в кабаку, державному чи приватному, має бачити порятунок для економічного побуту народу, тобто Росії, і в горілці та і в способах її споживання шукати вихід для поліпшення сучасного стану народних і державних справ”.

Насправді оптимальну міцність для горілки вивчав англійський учений-хімік Дж. Ґільпін. Він вважав, що ідеальна горілка має містити 38 градусів спирту. Д. Мєндєлєєв лише процитував менш відомого англійського колегу у своїй дисертації. Сам же науковець вивчав більш концентровані розчини. Також він не знайшов жодних особливих фізико-хімічних властивостей у розчинів етанолу з такою концентрацією і їх окремо не виділяв.

У Росії й досі люблять експлуатувати “мєндєлєєвську” тему

Звідки ж тоді з’явилися ці магічні “40 градусів”?

Ще задовго до наукових праць хіміків люди пили горілку. При цьому вміст спирту в ній не регулювався на державному рівні. Це дозволяло нечесним на руку виноробам поставляти на ринок під виглядом російської горілки низькоякісне питво, отримане від перегонки картоплі й буряка.

У дореволюційній Росії виготовляли і продавали різноманітні сорти горілки (горілку в той час називали “казенним вином”): пінне вино міцністю 44 градуси, трипробне вино — 47 градусів тощо. У 1863 році була узаконена міцність так званого полугарного вина (полугара) — 38 градусів. Тоді ж почали з’являтися і рекомендації щодо 40 градусів.

1866 року указом міністра фінансів міцність полугарного вина офіційно була збільшена від 38 до 40 відсотків. Зроблено це було для зручності підрахунку обсягів виробленого напою і для збільшення надходжень акцизів із його продажу. Інакше кажучи, так простіше було підраховувати податки на алкоголь, які надходили до державної скарбниці. Таким чином, встановлення традиційного 40-відсоткового співвідношення спирту до води жодного стосунку до результатів досліджень Д. Мєндєлєєва не має.

У 1894 році російський уряд запатентував горілку, в якій було 40 об’ємних відсотків етилового спирту, а для очищення від сивушних масел використовували вугільний фільтр. Випускали її під маркою “Московская особенная”.