Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

Ще сто років тому туркмени були грозою Середнього Сходу.

У середині XIX ст. для жителів прикордонних районів Ірану, населення Хівинського ханства, стихійним лихом була звістка про аламан – воєнний набіг з боку Каракумів. Туркмени, які здавна освоїли простори великої пустелі, користувалися заслуженою славою прекрасних кіннотників: не випадково правителі Ірану й Афганістану, еміри Бухари і хівинські хани намагалися залучити на службу своїх неспокійних сусідів: туркменська кіннота була найбоєздатнішою частиною їхніх військ.

Війна в пісках вимагала особливого уміння і навичок. Інколи найвідповідальнішою частиною військової операції було пройти через море барханів і залишитися при цьому непомітним для супротивника. Вода – ось що вирішувало успіх війни в пустелі. Кількість глибоких колодязів з необхідним запасом чистої питної води була обмежена, до того ж вони були добре всім відомі. А тільки вони й могли швидко напоїти тварин і людей у великому загоні, тому доводилось вирушати в дорогу малими силами. Усі в пісках прямують до колодязів, тому там зазвичай і підстерігала небезпека. Засідка біля колодязів була улюбленим прийомом у тактиці туркменів. Робили і так: відомі колодязі засипалися, а замість них відкривалися нові, про які знали лише «свої». Інколи їх просто приховували. Тим більше, що це не так уже й складно зробити: каракумський колодязь не має монументального оформлення, при необхідності його вузька горловина покривалася міцним туркменським килимом. Пройде зовсім небагато часу, і тільки знаючі люди відшукають по прикметах джерело в морі піску.

Та люди і тварини все одно не змогли б існувати в пустелі без запасу води, взятого із собою. Тому військовий загін зазвичай мав караван супроводу (рухливу базу) із запасом води, фуражу і зброї. Такий караван називався «верблюжим військом». Тут знаходилися найдосвідченіші у військовій справі люди: потрапить караван до рук ворога – і на всіх чекає неминуча смерть.

Рухатися з караваном справа складна – зазвичай кінноту відділяло від каравану супроводу не менше 100 км. Щоб частини загону не загубилися, між ними курсував досвідчений зв'язківець, передаючи команди. Вершники, відриваючись від бази, брали з собою запас води й їжі, щоб протриматися пару діб до підходу свого горбатого транспорту. Особливо славилися швидкохідні верблюди породи нар. Таке «відставання» каравану було необхідне з ряду причин. Не вдалася операція, і кіннотники відкочувалися назад, не втрачаючи своїх запасів. Окрім того, жодна військова операція не могла б бути прихованою, якщо б кіннота і верблюди рухались недалеко одні від одних: біля транспорту стоїть безперервне ревище верблюдів, чутне на відстані кількох кілометрів. Ні про який несподіваний напад нічого було й думати. Та й не можна було сильно підганяти навантаженого верблюда. А якщо змусити цих тварин проходити за добу понад 50, а в екстремальних випадках 90 км, то все верблюже військо швидко полягло б у пісках від перевтоми.

Тому туркмени часто, щоб знешкодити ворога, просто старалися відбити його верблюдів і відігнати коней: сама пустеля краще від будь-якої атаки розправиться із супротивником. Та яким би незмінним не був верблюд для ведення військових дій у пісках, головною запорукою успіху в бою був кінь. Туркменські скакуни знаменитої ахалтекінської і йомудської порід несли своїх вершників з дивною швидкістю і витривалістю. Всього тиждень, а інколи і 5 днів, і вершник був за 1000 кілометрів від дому. Інколи з поклажею у 190 кілограмів такий кінь робив переходи до 50 км на день. Та все ж, коли була така можливість, вершники старалися не пересуватися вдень по розпеченій пустелі: ноги коня у піску обгоряли, ї їх доводилося обгортати тканиною. Літня ніч у пустелі прохолодна настільки, що легко одягнена людина ніяк не може дочекатися сходу сонця, така ніч – ідеальний час для переходу. Ніч приховує людей і вказує їм дорогу – яскраві, неправдоподібно великі у чистому повітрі зірки були найкращою картою для досвідченого сердара – вождя.

Хоч міцними і витривалими були верблюди і коні, та перевантажувати їх було не можна. Вершник не брав із собою нічого зайвого. У хурджумі (перекидній торбині) ячмінь для коня, трохи сухих перепічок-кульче для себе та бурдюк із міцної козиної шкури, в який поміщається 3–4 відра води. Не буде мучити голод, якщо розвести в окропі маленьку кульку курта – сушеного сиру: вага мізерна, а користь велика. Голод можна було утамувати і жменею горіхів – на пагорбах прикордоння з Афганістаном росли фісташкові гаї. Навіть щит був важким для дальнього походу, а легка і міцна фісташкова палиця може відбити навіть удар шаблі. Від дамаських клинків туркмена у XIX ст. рятували не обладунки, а короткий кожух-постун, а то й одягнені один на одного кілька халатів. Усе своє нехитре спорядження приторочував туркмен разом з кінською попоною