Читати книгу - "Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара"

Після розгрому Григор’єва Юрко Тютюнник на чолі двохтисячного Повстанського коша пробився на північ до Петлюри. Він прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР якраз вчасно, бо українську армію тіснили з двох боків більшовики і поляки. Своєю енергією, ораторським і військовим хистом Юрко допоміг у відновленні українського війська. Від Житомира дві дивізії УНР разом з Галицькою групою з боями взяли Гайсин, Христинівку, вийшли через Умань до Шполи.

Зустріч з Юрком була радісна й щира.

— Радий тебе бачити, брате! — обняв Максима Тютюнник. — Чув про Федора, жаль. Стільки боїв пройшов, а тут… Всі ми під Богом ходимо, ніхто не зна’, де назначено! Й ми не знаєм… Добре, що прийшов!

— Червоні скрізь. Ледве пробились!

— Чув, совєтам дали прикурить під Калигіркою?

— Разом з Семеном і Лютим — Гонтою.

— А що ж вони не прийшли?

— Семен сказав, людей треба комусь захищати. Каже, Петлюра був і пішов. Прийшов — і знов ніде. І з ним Тютюнник. А нам тут жити.

— Бог з ним, з Семеном. Ти молодець, що прийшов! Нам кожна людина дорога. Заводь людей на станцію, відпочивайте, готуйтесь — завтра спокою не буде! Йона Якір тепер скрізь!

Антонов-Овсієнко зайняв Звенигородщину…

… Запеклі бої з більшовиками продовжувались кілька тижнів. Та раптом ситуація почала змінюватись. З півдня з'явились перші денікінські роз'їзди.

Тютюнник викликав до себе Рудя.

— Максиме, Денікін вже підступає до Звенигородки. Ось, дивись, — Юрко розстелив на вагонному столі карту: — Я отримав наказ тримати лінію Цвєткове — Христинівка. На два фронти проти білих і проти Якіра — не протримаємось!.. Бери дві сотні, йди на Звенигородку. Треба, щоб в районі Холодний Яр — Умань — Звенигородка хтось діяв у тилу білих. Ти єдиний, хто добре зна' Чучупаку. Вийди на нього. Вийди на Цвітковського — то справжній боєць! Дійте всі разом. Робіть засідки, нищіть обози. На Семена покластись не можу, Директорія йому не довіряє. Він був у Оскілка, в квітні робив переворот проти Петлюри. Кажуть, арештував кабінет міністрів у Здолбунові… Малахольний…

— Не треба, Юрку. Він брат, справді відданий справі. Мабуть, заплутав трохи.

— За те відповість все’дно — потім… З Єлисаветграда сюди йде Махно. Денікін йому відмовив у союзі проти «красних». Розізлив Батька! — посміхнувся Тютюнник. — Попробуй вийти на Нестора… — І ще… В Звенигородці з’явився якийсь комісар. Ніхто не зна’, як його звуть насправді. Він звідкись раптово взявся, лютує, розстрілює людей ні за що. Запровадив в ЧеКа страшні тортури. Кажуть, що він — Іван Андреєв зі Сміли. Ще кажуть, що він — Муравйов, син Михайла Муравйова. Але і то, і то — неправда. Чекісти називають його «таваріщ Лазар». Він приїхав сюди по спецзавданню з Москви. Залякати селян, припинити підтримку нашого руху. Попробуй провести роботу, взнай хто він. Його тре’ ліквідувати. Тільки будь обережний…

— Я вже чув про сволоту! — Рудь трохи ослобонив шаблю. Лезо вийшло з тихим шипінням. — Кулі на нього жалко. Ось вона — шабля на комісара! — кинув клинок назад у піхви.

— Чому не кажеш «для»?

— В сенсі?

— «Для» комісара. Хоча… Для нелюдської істоти кажуть «на»: «на вовка». Воно ж — не людина!

— Він мій. Тепер знаю: для нього я віз домаху!

— Добре… І пам'ятай: зв’язок буде тільки через вірних людей. Як вийдеш на отаманів, поставиш задачі — жду в себе. Думаю, ми тут застрягнем до листопада… До зустрічі, брате! Не поминай лихом!

— Бог простить… Зустрінемось!

— Виступай зараз же. Ми підганяємо ешелони…

Серпень 1919 р.

Десь тут і живе Уляна. Місця були для Рудя знайомі. Гора височіла навпроти ставу, не така вже й висока, схожа на величезного ведмедя, поросла лісом. Усі роки схили її були покриті старими й зарослими травою копами — то охочі до легкої наживи шукали гайдамацьке золото. За легендою саме тут на горі закопав свій найбільший скарб Гонта.

Та викопували лише черепки, накінечники стріл, людські й кінські кості, кам’яні ядра від катапульти, залишки мечів та рогатин — бо на Звенигорі колись був-таки замок. І дзвін був, у який били, коли в степах горіли «фігури». Й це не легенда, бо Рудь малим сам бігав на гору й бив з лука тими вістрями, якими ще можна було встряти в старі ворота. Очеретяна стріла впиналась в дошку шматочком іржі — тільки втретє той розсипався на порох. Добру сталюку кували русичі-предки!

З часом Дзвін-гора, мабуть, трохи всохла, бо як не дивився малий Рудь з неї в поле, все не бачив далеко, хоча буйна уява хутко малювала в степу тугу куряву, кудлаті татарські шапки, низьких кривоногих коней, шаблі й луки. З вершечка гори добре видко Хлипнівський ліс, трохи поля, ставки поруч, хвилясті гори навкруги, золоті восени на схилах берези й червоні сосни.

Проте дим «фігури» з півдня помітно добре. Височенної, складеної з сухих голобль драбини з діжою смоли на вершечку, які палили, коли орда йшла з Криму. А ще краще, мабуть, чорний смоляний дим бачили з високої вежі замку. Якраз там — у блакиті полів, між Хлипнівським лісом й дорогою — як зумисне, вікно в далечінь.

Тож калатав тоді дзвін на вежі, вої й поселяни хапали мечі, шаблі, вила, коси й поспішали до замку, де хоронився запас провіанту на місяць: вода, борошно, пшоно, сало, суха риба, запас стріл і списів для частування непрошених гостей з півдня.

Рудь з дитинства пам'ятав вірш, який хтось читав йому про ту гору: