Читати книгу - "Розбійник Пинтя у Заклятому місті"

Після останньої січі, в якій спільно билися проти песиголовців шовковитяни та мешканці Заклятого міста, загинуло чимало вояків. їм вдячні мешканці країни насипали десять курганів. Один із них здіймався над річечкою, що розділяла два царства.

— Еге ж, і Молибог був похований у такій спільній могилі, — згадав Пинтя свого закам’янілого побратима.

Довкола не було видно жодної душі, тож можна було безпечно приземлятися. На жаль, річечка від спеки геть зміліла, а рештки води висмоктали спраглі чагарники. Татошу лишалося хіба що облизати пересохлі губи.

— Доведеться летіти при землі, може, побачимо десь криницю, — зітхнув кінь, і вони подалися у Царство песиголовців.

Однак тут ґрунт ставав щодалі сухішим, рослинність упадала, а степ переростав у напівпустелю. Ще й на біду їх помітила прикордонна сторожа і з диким гавкотом пустилася за ними.

Це був загін із дванадцяти песиголовців на конях. Пинтя здивовано їх розглядав. Вони справді були більші за людей, кремезніші, порослі густою рудою шерстю, а замість людських облич мали собачі голови. Вершники у шкіряних накидках із нашитими вовчими хвостами почали цілити у прибульців стрілами, і коли одна з них черкнула шкіряну тайстру, отаман наказав Татошеві підійматися вгору. За мить вони знову були вже попід хмарами і стали недосяжними для переслідувачів.

Царство песиголовців виглядало куди вбогіше за Шовкову державу. Це було видно по всьому. Тутешні мешканці жили в глиняних халупах. Носили на собі необроблені шкури тварин. Ніде не було видно плантацій культурних рослин. Очевидно, песиголовці споживали тільки м’ясо, і для цього розводили коней, буйволів та овець. Час від часу мандрівникам на очі трапляли табуни та отари.

На щастя, це царство було невелике. Песиголовці не хотіли родичатися з людьми, вважаючи їх слабшими створіннями. Криваві війни зменшували й без того невелику чисельність людинопсів. Саме тому вони перестали нападати на сусідів, розуміючи, що ставлять під загрозу виживання свого народу.

За Песиголовією розкинулося Кипляче море, яке, либонь, отримало незвичний червоний колір від глинястих ґрунтів. Пинтя розіклав карту драконів на спині Татоша, притримуючи її двома руками. Бідолашний кінь вже геть ослаб і летів значно повільніше. Під ними пінилися рожеві хвилі, і якби трапилася біда, подорожнім було б непереливки.

— Дотягнеш, Татошику? — погладив коня по шиї розбійник. Той промовчав, з останніх сил рухаючи всіма дванадцятьма ногами.

Кипляче море було нешироким, а відразу за ним була позначена країна Кам’яного попа. Та коли перед повітроплавцями нарешті заяснів берег, летючий кінь раптом захрипів, а з його уст пішла кривава піна.

— У воду! — скомандував Пинтя, боячись, що втратить Татоша, і тоді вони ризикують залишитися тут навічно. Кінь був такий зморений, що взагалі перестав рухати кінцівками і каменем шубовснув у море. Найбільше, ясна річ, налякався щур, якого отаман заздалегідь витяг із тайстрини, аби той не втопився у закритій торбі. Книгожер схвильовано попискував, чекаючи на приземлення.

Бу-бух! хляп! хлюсь! — шубовснули вони у воду. На щастя, дна мандрівники не дістали, а тому карки собі не зламали. За кілька секунд вони випірнули з морської безодні, відпльовуючись і відфоркуючись. Вода, на щастя, не була гаряча. Вона відсвіжувала. Пухирці на ній утворювалися не від температури, а від газів, що струменіли з глибини. А що вода була вкрай солона, то мандрівцям навіть не треба було ворушити ногами й руками. Вони трималися на поверхні, наче поплавки. Після виснажливої подорожі це була мить блаженства. Щоправда, вчений пацюк про всяк випадок заліз на голову отаманові і вже сушив свою білу шерстку на палючому сонці. Татош важко дихав і поволі приходив до тями.

Так вони пролежали на хвилях зо чверть години, коли на видноколі здалеку щось зблиснуло. Воно відбивало сонячне проміння, як дзеркало, і швидко наближалося.

— А ось і погоня! — насилу всміхнувся Татош.

— Сто кіп чортяк! Невже Вогняний дощ? — примружив око розбійник.

— Аякже!

Коли золота хмара була вже майже над ними, Пинтя наказав пірнати, і вони скільки могли, трималися під водою. Щур і тепер вхопився за чуприну розбійника, боячись, що його кудись віднесе підводною течією. Коли вони нарешті випірнули, дихаючи, як переможці кінних перегонів, Вогняний дощ уже мчав над країною Кам’яного попа. Отаман дивився услід смертельному переслідувачеві і дивувався, як у житті все мудро придумано — навіть лихо може обернутися на несподіваний рятунок.

Дочекавшись, коли золота хмара зникла з обрію, вони попливли до берега, що сірів неподалік. Але на землю не ступали, пам’ятаючи закляття місцевого володаря. За кількадесят ступнів від узбережжя Татош знову піднявся над рожевою гладінню моря і, стікаючи десятками струмочків, поплив у небо.

Тепер вони бачили царство каменю. Великі буруни стриміли одразу при воді. Поміж ними виднілися давні закам’янілі постаті, поруйновані часом, вітром і дощем. Тут вони завважили не лише закам’янілих людей та песиголовців, а й якихось дивних створінь, що їх Пинтя ще не бачив у Закрайсвітті: птахів із лев’ячими головами, гігантських риб і кальмарів, викинутих морем на берег. їх було сотні, цих нещасних, яких зле чаклунство обернуло у порох вічності. Декотрі з них уже цілком осипалися. Хтось стояв без голови чи тулуба, від когось залишилися самі лапи із закрученими лазурями.

— Так, мабуть, виглядає царство мертвих, де ми рано чи пізно знову зустрінемось, — позирав з висоти на застигле кладовище Пинтя. Від цього видовища у мандрівців аж кров застигала в жилах.

— Memento more! — пропищав Фаралампас. — Пам’ятай про смерть!

— От-от… момент у морі! — погодився розбійник. — Неприємний момент, бодай би він навіки запався!