Читати книгу - "Список бажань"

Наш будиночок стояв занехаяний. Лише за чотири місяці. Ти скажеш, треба значно більше часу, щоб занедбати хату. По стінах дерлося зелене бадилля. Трава гналася аж до підвіконня, а хвіртка вискочила з завісів і перехнябилась. Звичайно, якби мама була жива, нічого такого не було б і близько. Ми б обоє закасали рукава й зробили все, що треба. Давно-давно будинок номер сорок сім був нашим житлом. Тепер він був усього-на-всього будинком.

Мамі ніколи не таланило з чоловіками. Спершу мій таточко, який втік до Лондона, щойно треба було ставати батьком. А потім Франко, чи не найбільш ні до чого не вдатна, гидотна ледач, що аж приклеїлася до канапи своєю впрілою тушею. Я відчувала, як дріж набігав десь аж знизу спини. Але нічого не могла з собою вдіяти. Тільки-но я згадувала цього чоловіка…

Я придумала, як відчиняти вхідні двері без ключів. Притуляєшся плечем у потрібному місці й налягаєш. Двері так покособочилися, що замок простісінько випадає з гнізда. Звичайно, Франко жодного разу не вдалося добутися в будинок без ключів, хоч як він гатив у двері. А мене цей спосіб рятував не раз, особливо коли треба було дістатися всередину непоміченою.

Я тихенько видавила двері. Телевізор, як завжди, гримів у вітальні. Я не заходила туди більше, байдуже що показували. Тепер кімната належала Франко, він до неї й заходив. Не дивитися телик — невелика плата за те, щоб не бачити його мармизи.

Наступною перепоною були сходи. Кожен східець рипів, тому доводилося застромлювати ноги в отвори в поруччі й дертися нагору, мов краб. Не дуже зручно, зате тихо.

Відтак навшпиньки я добиралася до своєї кімнати. Тепер я була в безпеці. Франко міг волати й гарчати, проте він ніколи не потягне свій гладкий зад угору сходами. Забагато зусиль.

Мені соромно зізнаватись, але навіть моя кімната скидалася на смітник. Мама гидувала б. Вона не дозволила б такого розгардіяшу в хаті. Та мама не тут. Вона померла. Її на пішохідній зебрі збив сонний таксист, він газував тоді третю зміну поспіль.

Мій портфель валявся в кутку, я кинула його туди увечері. На мене, наче капкан на ведмедя, чекало домашнє завдання. Але я не буду його робити. Навіть не прикидатимуся, що роблю. Мені давно все до лампочки…

Я вирішила знову вийти на вулицю. Може, мене цілу ніч не буде вдома. Сяду на бусик, доїду до кінотеатру й сидітиму на нічному сеансі.

Гроші я заховала надійно. Разом з іншими коштовностями. Я з’ясувала, що єдина, річ, біля якої Франко ніколи не затримується, то книжкова полиця. Отож усі свої заощадження я сховала у футлярі з томиками “Володаря кілець”.

Я витягла футляр і висипала свої скарби на ліжко. На незастелене ліжко. На ліжко, не застелене вже понад два місяці. Якби мама була жива, я б одразу його застелила.

Браслет на ногу, подарований Джеррі Фареллом ще в четвертому класі. Диплом за твір “Кити, наші надійні друзі”. Засушена морська зірка, яку я знайшла на карреклоуському березі.[14] Мамина обручка. Мама казала, що цей перстень колись буде моїм, от він і мій. Швидше, ніж гадалося.

Я насупилася. Де обручка? Може, десь у футлярі? Застрягла між стінками? Я обмацала весь футляр. Обручки не було. І грошей не було. Двох п'ятдесяток. Нудота підступала зі шлунка до горла. Франко!

Я кинулася донизу, дорогою врізавшись в усі кути. Франко, як завжди, потопав у цигарковому диму.

— Де? Де вона? — верещала я з переляку.

Франко ніколи не відводив очей від екрана.

— Де — що? — запитав він, лютий, що я увірвалась у його телевізійний простір.

— Обручка! — кричала я, показуючи на палець, на який мала її надягнути. — Мамин перстень?!

Франко жував цигарку, обмірковуючи відповідь.

— А, той перстень з діамантом? Ти його маєш на увазі?

— Авжеж! — Я мало знов не заверещала. — З діамантом.

Франко загасив недопалок у переповнену попільничку.

— Ну, тобі, певно, відомо, що твоя мама хотіла віддати цей перстень мені.

Я не могла й слова вимовити. Голос не слухався мене.

— То я його… і продав.

Слова пролунали найпростіші. Але чомусь я ніяк не могла їх уторопати.

— Ти продав його?

Франко неквапно закивав головою.

— Так, довбодятле, я його продав. Що ти на це скажеш? Ти думала, ти ховатимеш його в своєму футлярі довіку?

— Але… — Я затиналася. — Але, але…

— Але, але, — іржав Франко. — Хто ти така? Задрипана реперка? Чуєш? Я продав перстень. Пішла! Пхи-пхи. Пхи-пхи. Геть звідси! Не заступай мого нового телевізора!

Мій мозок відмовлявся працювати. Пригадую, що намагалася запхнути в нього новину, яка звалилася на мене, а вона все ніяк не вкладалась у голові. Хоча одне запам’яталось. Новий телевізор.

Ось він, втелющений посеред вітальні, висвічує крізь хмари цигаркового диму. Матово-чорний і загрозливий.

— Гарнюній? — глузував Франко. — Приглушує сторонні шуми і передає телетекст. Найкрутіша модель. Красунчик!

Я почувалася так, наче коток розчавив мені голову, як у мультиках. Мамину обручку за оце?

— Це все, що я мала, — казала я крізь зціплені зуби, ковтаючи сльози. — Усе, що залишилось.