Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

— Я вже сказав про це, хуг.

— Гаразд. Яку ціну пропонує вождь дакотів? — Очі Червоного Лиса вп'ялися в індійця, і карлик теж вистромив носа з ковдри.

— За гвинтівки і патрони Токай-іхто заплатить, скільки платить армія Великого Батька у Вашінгтоні. За небезпеку і дорогу Токай-іхто заплатить ще раз таку саму суму.

— Гм. Що значить — суму? Отже, ти не збираєшся платити бобровими хутрами та бізонячими шкурами?

— Бакеріко може одержати плату і хутрами.

— Ні, я не хочу! Ні в якому разі! — закричав малий з свого вузла. — Коли я привезу стільки хутра, то ціна на кордоні впаде і я зазнаю збитків. Може, Токай-іхто справді гадає, що Бакеріко їхав верхи преріями, аби дістати боброві хутра? Адже Токай-іхто розуміє, що це не звичайна справа! Бакеріко багатий і не має потреби торгувати хутром. Бакеріко живе добре, і йому нема чого рискувати головою заради кількох бобрових шкурок. Чи знає Токайєр, що тепер карають на смерть кожного, хто продає зброю повсталим індійцям?

Моніто сів на свої ковдри і вп'явся в дакоту блискучими очима.

Вождь байдуже кивнув головою.

— Чи розуміє Токай-іхто, що Бакеріко прийшов, незважаючи на це?

— Так.

— Так?! Тоді ми швидко домовимось. Отже, Токай-іхто знає… чим він платитиме!

— Так. — Вождь підвівся і виніс з глибини намету кілька маленьких мішечків, розв'язав їх — і відблиски полум'я заграли на круглих золотих монетах, якими були виповнені мішечки. Він одну по одній перелічував монети, споруджуючи біля вогнища ряд маленьких стовпчиків, що дедалі ставали вищими.

— Половина ціни золотом, — рішуче сказав він.

Гендляр, здавалося, заціпенів, потім зайшовся реготом, начебто глузуючи з Токай-іхто і з самого себе.

— Токай-іхто! — нарешті сказав він, поваливши при цьому своїми пальцями, які нагадували пазури, стовпчики золотих монет, так що вони розкотилися по долівці на всі боки. — Токай-іхто! Більше ти не маєш чого мені запропонувати?

— Я вже кілька разів просив білу людину назвати свою ціну. То нехай вона нарешті зробить це.

— Токай-іхто! Токай-іхто, ти знаєш так само добре, як і я, про що йдеться, — заговорив Червоний Лис і грубо відсунув убік вузол з карликом. — Ти знаєш, в чому річ… Ми як чоловіки можемо відверто говорити один з одним! Цю війну буде програно чи виграно, перш ніж вона почнеться. Один воїн-дакота, якщо тільки він матиме рушницю і патрони, вартий у прерії п'ятдесяти або й ста наших йолопів в уніформі. А без рушниці він не вартий і мідного шеляга. Із зброєю в руках ти переможеш. Якщо ж завтра ми вирушимо звідси і продамо цю зброю армії…

— Цього Пако Бакеріко не зможе зробити, — перебив вождь Червоного Лиса, не давши йому договорити до кінця. — Це крадена зброя. Бакеріко не зможе відвезти її назад і одержати за неї гроші. Невже йому краще вкинути її у воду і тоді ще раз проїхати верхи прерію, ніж взяти гроші, які на його очах відлічив йому вождь дакотів.

— Невже ти не розумієш, дакота, що я так собі знічев'я не тягнув би цю зброю в прерії, навіть не домовившись з тобою про ціну. Хто так робить? Я привіз її тобі, я, Бакеріко, щоб ти міг подивитись на неї і усвідомити, що саме ти втрачаєш, коли не; заплатиш! Ти повинен назвати мені вищу ціну, червоношкірий! А як ні, то я ліпше вкину цю зброю в річку. Я можу прожити і без цього гендля, а от ти не зможеш! Кажи свою ціну, червоношкірий…

Моніто, очевидно, хотів сказати «червоношкірий собако», але в останню мить проковтнув образливе слово.

— Гаразд. Токай-іхто ще прикине на додачу сто бізонячих шкур.

Делаварові так і хотілося плюнути на старого. Подарувати лихвареві половину здобичі такого вдалого полювання! Червоний Лис голосно зареготав.

— Токай-іхто, здається, все ще має мене й Моніто за звичайних торговців. Ти заплатиш нам те, що ми вимагаємо, або завтра мулів знову навантажать і ми подамося звідси. А тоді обмірковуй з своїми воїнами, вождь, чи стала б їм ця зброя у пригоді.

— Що ж ти хочеш? — Вождь насилу стримував себе.

Червоний Лис підвівся. Токай-іхто і собі встав і мимоволі, мов від гадини, відсахнувся од янкі, що наблизився до нього.

— Токай-іхто! Ти син Маттотаупи! Невже ти гадаєш, що тобі так легко відкараскатись від мене?

Шеф де Лю побачив, як вождь сполотнів, почувши ім'я Маттотаупи, і його виразно окреслені уста міцно стулились від гніву.

— Токай-іхто! Невже ти не розумієш? — вів далі Червоний Лис і раптом сам так схвилювався, що голос мало не зрадив його. — Протягом тринадцяти років я женуся за цією мрією, за цим золотом. Я був першим, хто прийшов туди. Мене не могли залякати ані злигодні, ані небезпека — я був сміливий, одчайдушний! Я пішов до дакотів — десять років я тинявся з тобою і з твоїм батьком, — ти сам знаєш, які то були часи. Протягом двох років мене переслідуєш ти, твоя жага помсти! А тепер приходять ці волоцюги, ці блідолиці, щоб під захистом війська знайти золото, моє золото! Я ненавиджу їх більше, ніж ти сам! Давай підемо разом, давній друже й враже, ми, двоє бувалих покорителів прерій, проти цих молокососів, цих смішних жалюгідних овець! Ти відважний хлопець — я знаю це, — та й я не гірший за тебе, як ти вже мав нагоду переконатися в цьому. Удвох ми вже дечого доможемось. Тринадцять років я полював за цим золотом, Токай-іхто, тринадцять років — і я не відступлюсь від нього! Це заповітна мрія мого життя! Ти скажеш мені, де лежить золото… — Червоний Лис пригнувся і вп'явся застиглим поглядом у чорні