Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

— Нащо ви розповідаєте мені про це? — спитав Лежнєв.

— Не хочу, щоб у вас склалася неправильна думка про мене.

— І заради цього ви відкриваєте незнайомому вам офіцерові найважливіші таємниці армійської розвідки? — примружився Лежнєв. — А якщо ця розмова не лишиться між нами і я передам її зміст третій особі?

— Я буду тільки вдячний вам, — Бюлов дістав із портсигара сигарету, закурив не затягуючись. — Я зустрічався з Оскаром Фріснером у Харкові кілька разів і майже переконав його в безпідставності підозр з боку служби безпеки. Оскар навіть допоміг нам залагодити один конфлікт з командуванням СС. Йшлося про дуже важливу дезінформацію, яку генерал Остер вирішив надіслати через надійний канал, щоб завести в оману російський генштаб. Усе, здавалося, було гаразд, і росіяни мали клюнути на цю приманку. Однак сталося непередбачене — у прифронтовій смузі нашого агента затримав пост ваффен СС[6]. Агент мав із собою надзвичайно важливі дані, які вміло сфальсифікувала наша контррозвідка. Командування СС прийняло все за щиру правду, а нашого агента — за радянського шпигуна. Ніякі докази не бралися до уваги — есесівці швидше схильні були звинуватити в зраді самого генерала Остера, ніж визнати свою помилку. Конфлікт уладнав Фріснер, і генерал Остер вдячний йому за це й досі. Та буквально на другий день стався скандал: два офіцери абверкоманди в Синельниковому реквізували у якогось ділка чорного ринку партію брильянтів і намагалися їх привласнити. Про це якось дізнався Фріснер: він зателефонував генералові Остеру і сказав, що вилітає на місце. Остер одразу ж викликав мене і попросив супроводжувати Фріснера в Синельникове…

Раптом різко задзвонив дзвінок. Фон Бюлов підняв трубку. Вислухавши того, хто дзвонив, він скоса глянув на Лежнєва і сказав:

— Хвилин за десять-п’ятнадцять. Передайте полковникові, щоб він через десять-п’ятнадцять хвилин зайшов у російську кімнату. — Поклавши трубку, Бюлов усміхнувся до Лежнєва: — Приїхав автобус. Полковник Шпітцмюллер питає, чи довго ви затримаєтеся. Нічого, підожде! Постараюся бути лаконічнішим… Я побачив Фріснера на аеродромі, але він не взяв мене з собою, посилаючись на те, що в літаку немає місця. Справа, звісно, не в вільному місці — хтось підбурив Фріснера проти мене і генерала Остера. Я зрозумів це одразу. Завжди витриманий і коректний, Фріснер того ранку був у нестямі. Він не вірив нікому, всіх підозрював. Таким я його ще не бачив ніколи. Як дізнався я потім, він навіть відмовився од літака ланки зв’язку, якого люб’язно запропонував йому начальник харківського аеродрому, і викликав «юнкерс» однієї з фронтових ескадрилей, вказавши при цьому, який саме пілот повинен вести машину, — у СД скрізь свої люди. Погода того дня була нельотна, і «юнкере» насилу приземлився в Харкові. Пілот спочатку навіть відмовлявся летіти в Синельникове, та з особливоуповноваженим штабу рейхсфюірера, як ви самі розумієте, не сперечаються. Що сталося потім, я не знаю. Мабуть, вони збилися з курсу і попали в смугу зенітного вогню чи то наших, чи російських батарей. Фріснер, не розібравшись у чому річ. радирував командуванню СС, що в літаку вибухнула міна уповільненої дії і що «юнкере» падає. На цьому зв’язок з літаком обірвався. Пошуки не дали наслідків. Усі прийшли до висновку, що штурмбанфюрер Фріснер загинув. Командування СС створило спеціальну комісію, яка допитувала причетних до цієї справи, у тому числі і мене. Та. як бачите, мене не розстріляли і навіть не розжалували. Повірте, Зінгер, я безмежно радий, що Фріснер живий і дуже прикро почути звинувачення, яке він сьогодні кинув мені у вашій присутності.

— То порозумійтеся з ним, — сказав Лежнєв.

— Навряд чи він захоче вислухати мене, — усміхнувся фон Бюлов. — Зрозумійте правильно, Зінгер. Я не прошу посередництва, але буду вам дуже зобов’язаний, якщо ви при нагоді передасте Фріснеру зміст нашої розмови.

— Боюся, що найближчим часом ми не побачимося з ним, — сказав Лежнєв.

— Розумію, — мовив фон Бюлов, — у вас свої справи, у нього — свої. Які — не питаю: співробітникам СД не задають запитань. Однак Фріснер ваш товариш і ви, очевидно, провідаєте його хоча б для того, щоб дізнатися про його здоров’я.

— Можливо.

— Отоді і розкажіть йому про нашу розмову, — Бюлов знову дістав золотий портсигар, але не закурив, а поклав його перед Лежнєвим. — У Голубій кімнаті мені здалося, що вам сподобався цей портсигар. На Сході в звичай дарувати гостеві річ, яка йому сподобалася. Росія — це теж Схід, то дотримуймося ж місцевих звичаїв.

— Ви пропонуєте мені хабара? — холодно спитав Лежнєв, водночас роздумуючи над тим, як учинив би на його місці справжній есесівський офіцер.

— Зовсім ні, — відказав фон Бюлов. — Зрештою, що таке портсигар? Звичайна річ курця.

— Не в багатьох курців я бачив портсигари вартістю кілька тисяч марок, — усміхнувся Лежнєв.

— Ви помиляєтесь, він не золотий, — знітився Бюлов, — це імітація під золото.

— Припустімо, я повірив, — сказав Лежнєв. — Дякую за увагу. Але свої сигарети я не тримаю в портсигарах.

Він сказав це таким тоном, що фон Бюлов розгубився.

— Вибачте, — пробурмотів абверівець.

У двері постукали.

— Це Шпітцмюллер, — зрадів фон Бюлов. — Прошу вас, полковнику!

Льотчик тримався на ногах більш-менш твердо.

— Їдемо, Зінгер? — звернувся він до Лежнєва. — Автобус у дворі.

Лежнєв відповів не одразу, вдаючи, що роздумує над пропозицією полковника.

— Мабуть, до міста я вже не встигну, — поглянувши на годинник, сказав він і після паузи додав: — А втім, мені все одно по дорозі з вами. Висадите мене на шосе. Їдьмо.

Полковник Шпітцмюллер встав, але одразу ж сів, явно не поспішаючи: Лежнєв помітив, що фон Бюлов зробив якийсь знак льотчикові. Той почервонів, засовався на стільці і чогось поліз до кишені.

— Я ваш боржник, Зінгер, — сказав